— Так. То був курс поезії. Я працював тоді над Г’ю Макдіармідом[67], тож скористався нагодою, щоб уважніше перечитати його. Джон казав студентам читати Пабло Неруду в перекладі. Я ніколи не читав Неруди, тож я слухав його лекції.
— А вам не здається, що Пабло Неруда — дивний вибір для такої людини, як він?
— Ні, анітрохи. Джон полюбляв соковиту, експансивну поезію: Неруду, Вітмена, Стівенса. Слід пам’ятати, що він, по-своєму, був дитиною 1960-х років.
— «По-своєму» — що ви маєте на увазі під цими словами?
— Я маю на увазі, що в межах певної прямоти, певної раціональності. Не будучи сам діонісійцем, він у принципі схвалював діонісійство. Схваливши в принципі, що людина повинна віддаватися йому, — хоча я не пригадую, щоб він сам коли-небудь віддавався, — він, напевне, не знав як. Він мав потребу вірити в ресурси неусвідомленого, в творчу силу неусвідомлених процесів. Звідси і схильність до більш пророчої поезії.
Ви, певне, помітили, як рідко він обговорював джерела своєї творчості. Почасти це було наслідком властивої йому таємничості, про яку я вже згадував. А почасти це свідчить про небажання досліджувати джерела своєї творчості, немов надто добре самоусвідомлення могло зашкодити йому.
— Чи мав той курс успіх? Курс, який ви викладали разом із Кутзее?
— Я, безперечно, дізнався щось із нього, зокрема, наприклад, про історію сюрреалізму в Латинській Америці. Як я вже казав, Джон трохи знав про багато різних речей. Що до того, що брали наші студенти, я не можу нічого сказати. Студенти, як доводить мій досвід, невдовзі з’ясовують, чи предмет, який ви викладаєте, має для вас значення. Якщо має, тоді вони готові подумати, що опанування його має значення й для них. А якщо вони виснують, слушно чи хибно, що ні, тоді опускається завіса, з не меншим успіхом вам можна сидіти і вдома.
— Невже Неруда не мав для нього значення?
— Ні, такого я не стверджую. Неруда міг мати для нього велике значення. Неруда міг навіть правити за модель — недосяжну модель, як поет може творчо відповісти на несправедливість і репресії. Але — і на цьому я хочу наголосити, — якщо ви трактуєте свій зв’язок із даним поетом як особисту таємницю, яку треба ревно берегти, і, крім того, якщо ваша манера викладання трохи штивна й формальна, ви ніколи не здобудете прихильників.
— То ви кажете, що він ніколи не здобув прихильників?
— Ні, наскільки я знаю. Може, він удосконалив свою манеру згодом. Я просто не знаю.
— Тієї пори, коли ви зустрілися з ним, 1972 року, Кутзее мав радше непевне становище, викладаючи в середній школі. Тільки трохи згодом йому справді запропонували посаду в університеті. Навіть якщо так, майже все своє трудове життя, від середини третього десятка до середини шостого, він працював тим або тим викладачем. Я повертаюся до свого попереднього запитання: чи не видається вам дивним, що чоловік, який не має таланту вчителя, перетворив учителювання у свою кар’єру?
— І так, і ні. Адже серед представників учительської професії є, як ви маєте знати, багато втікачів і непридатних.
— А ким був він — утікачем чи непридатним?
— Він був непридатним. Крім того, дуже обачним. Він полюбляв безпеку щомісячної зарплатні.
— Ви наче критикуєте його.
— Я тільки вказую на очевидне. Якби він не змарнував таку велику частину свого життя на виправлення учнівських помилок і сидіння на нудних засіданнях, то написав би більше, можливо, написав би й краще. Але він був не дитина. Він знав, що чинить. Він по-своєму пристосувався до суспільства й жив із наслідками того пристосування.
— З другого боку, викладання давало йому змогу контактувати з молодим поколінням. Він не мав би цього контакту, якби усунувся від світу й присвятив себе тільки творчості.
— Атож.
— Чи мав він якусь особливу дружбу з кимось поміж студентів, про яку ви знаєте?
— Тепер у мене таке враження, ніби ви намагаєтеся знайти щось пікантне. Що ви маєте на увазі, кажучи про особливу дружбу? Може, те, чи він переступав межі? Навіть якби я знав, а я не знаю нічого, я б не коментував.
— І все-таки тема старшого чоловіка і молодої жінки раз по раз постає у його творчості.