— Але було б дуже, дуже наївно висновувати, мовляв, оскільки ця тема присутня в його творчості, вона має бути присутня в його житті.
— Тоді в його душевному житті.
— Душевне життя… Хто може сказати, що відбувається в душевному житті людини?
— Чи є якась інша його риса, на яку ви б хотіли звернути увагу? Чи якийсь випадок, про який варто розповісти?
— Випадок? Не думаю. Ми з Джоном були колегами. Були друзями. Мали добрі стосунки. Проте я не можу стверджувати, ніби знав його близько. Чому ви запитуєте, чи знаю я якийсь випадок?
— Бо в біографії треба знайти рівновагу між оповіддю і висловленими думками. Мені не бракує таких думок, люди більш ніж готові розповісти мені, що вони думають чи думали про Кутзее, але потрібно щось більше, щоб з’явився справжній життєпис.
— Вибачте, я не можу допомогти вам. Можливо, ваші інші джерела стануть вам у більшій пригоді. З ким ви ще розмовлятимете?
— Я маю у своєму списку п’ять прізвищ, зокрема і ваше.
— Лише п’ять? А ви не думаєте, що це трохи ризиковано? Хто ми, оті п’ятеро щасливчиків? Як ви обрали нас?
— Я назву вам прізвища. Звідси я поїду до Південної Африки, — то буде моя друга поїздка, — розмовляти з кузиною Кутзее Марго, з якою він був тісно пов’язаний. Потім до Бразилії, щоб зустрітися з жінкою на ймення Адріана Насіменто, що в 1970-х роках кілька років жила в Кейптауні. Після цього — але дату ще не визначено — я їду до Канади для зустрічі з такою собі Джулією Франкль, що в 1970-х роках була відома як Джулія Сміт. Крім того, зустрінуся в Парижі з Софі Деноель.
— Софі я знаю, а решту — ні. Як ви знайшли ці прізвища?
— Власне, я дав змогу зробити вибір самому Кутзее. Я дотримувався вказівок, які він лишив у своїх записниках, — вказівок, хто був важливий для нього тієї пори — в 1970-х роках.
— Як на мене, це оригінальний спосіб добору біографічних джерел, якщо ви не сердитесь, що я кажу таке.
— Можливо. Є й інші прізвища, які б я хотів додати, людей, які добре знали його, але, на жаль, вони вже померли. Ви кажете, що це оригінальний спосіб праці над біографією. Можливо. Але мене не цікавить формулювання остаточного судження про Кутзее. Я пишу не таку книжку. Остаточне судження я лишаю історії. Я лише пишу розповідь про певний етап його життя, або, якщо немає змоги дійти до якоїсь єдиної розповіді, тоді кілька розповідей із різних позицій.
— А джерела, які ви обрали, не мають ніяких корисливих мотивів, ніяких власних амбіцій висловити остаточне судження про Кутзее?
[Тиша.]
— Дозвольте мені запитати: як не брати до уваги Софі і не брати до уваги кузини, чи була котрась зі згаданих жінок емоційно пов’язана з Кутзее?
— Так. Обидві. По-різному. Я ще маю дослідити, як.
— Хіба це не повинно спонукати вас замислитись? Із вашим дуже обмеженим списком джерел хіба ви не дійдете неминуче до розповіді чи низки розповідей, які мають ухил у бік особистого та інтимного коштом справжніх досягнень цього чоловіка як письменника? Навіть гірше: хіба ви не ризикуєте, що дозволите своїй книжці стати не чим іншим, — вибачте, що кажу отак, — не чим іншим, як зведеням рахунків, особистих рахунків?
— Чому? Тому, що мої джерела — жінки?
— Тому, що природа любовних зв’язків така, що коханці не здатні бачити одне одного в цілому та врівноважено.
[Тиша.]
— Повторюю, мені видається дивним писати біографію письменника, не взявши до уваги його творів. Але, можливо, я помиляюся. Може, я відстав від життя. Може, це те, чим стала тепер літературна біографія. Я мушу йти. Ще одне: якщо ви плануєте цитувати мене, ви подбаєте, щоб я спершу мав змогу переглянути текст?
— Звичайно.
Інтерв’ю проведено в Шеффілді, Англія, у вересні 2007 р.
Софі
— Мадам Деноель, розкажіть мені, як ви познайомилися з містером Кутзее?
— Ми з ним були колегами в Кейптаунському університеті. Він був на факультеті англійської мови, а я — французької. Ми працювали разом, щоб запропонувати курс африканської літератури. То було 1976-го. Він розповідав мені про англомовних письменників, а я йому — про франкомовних. Саме так і почалося наше знайомство.