— А як ви потрапили до Кейптауна?
— Мого чоловіка послали туди очолити тамтешній французький культурний центр «Alliance Française». До цього ми жили на Мадагаскарі. Під час проживання в Кейптауні наш шлюб розпався. Чоловік повернувся до Франції, я лишилася. Я почала працювати в університеті на посаді молодшого викладача й викладала французьку літературу.
— Крім того, ви вели спільний курс, про який уже згадували: курс африканської літератури.
— Так. Може видатись дивним, двоє білих читали курс негритянської африканської літератури, але саме так було тієї пори. Якби ми не читали, ніхто б не читав.
— Бо негрів не пускали в університети?
— Ні-ні, на той час система вже почала тріщати. Були студенти-негри, хоч і небагато, а також кілька негрів-викладачів. Але було дуже мало фахівців, які б знали Африку, всю велику Африку. Це була одна з несподіваних речей, які я з’ясувала про Південну Африку: яка вона була ізольована. Торік я їздила туди, і картина та сама: дуже мало цікавості до решти Африки, а то й узагалі ніякої. Африка була невідомим континентом на півночі, який краще не досліджувати.
— А ви? Чому ви зацікавилися Африкою?
— Завдяки своїй освіті. У Франції. Пам’ятаєте, Франція колись була великою колоніальною державою. Навіть після офіційного кінця колоніальної імперії Франція мала у своєму розпорядженні інші засоби зберігати свій вплив: економічні, культурні. La francophonie, франкомовність, стала новою назвою, яку ми вигадали для старої імперії. Франкомовних письменників підтримували, вшановували, вивчали. Щоб мене взяли на посаду викладача, я писала працю про Еме Сезера[68].
— А ви можете сказати, чи курс, який ви читали разом із Кутзее, мав успіх?
— Так, гадаю, що так. То був вступний курс, не більше, але студенти вважали, що він знімає їм полуду з очей.
— Білі студенти?
— Білі студенти плюс кілька негрів. Ми були непривабливі для більш радикальних студентів-негрів. На їхню думку, наш підхід був надто академічним, не досить захопливим, заангажованим. А ми вважали, що досить запропонувати студентам погляд на багатства інших країн Африки.
— Ви з Кутзее були одностайні в цьому підході?
— Думаю, що так. Авжеж.
— Ви були фахівцем з африканської літератури, а він — ні. Він вивчав літературу метрополії. Як він почав викладати африканську літературу?
— Це правда, він не мав формальної освіти в цій сфері. Зате мав добре загальне знання Африки, мабуть, лише книжне знання, не практичне, він не подорожував по Африці, але й книжне знання не безвартісне, правда? Антропологічну літературу він знав краще за мене, зокрема й франкомовні матеріали. Він розумів історію, політику. Він прочитав твори всіх важливих авторів, які писали англійською і французькою мовами (звичайно, в ті дні корпус африканської літератури був невеликий, тепер ситуація інша). Були в його знаннях і прогалини — Магриб, Єгипет і т. д. Він не знав і діаспору, надто карибську, а я знала.
— Що ви думали про нього як про викладача?
— Добрий викладач. Не яскравий, а компетентний. Завжди добре підготований.
— Він мав добрі стосунки зі студентами?
— Цього я не можу сказати. Можливо, якщо ви знайдете його давніх студентів, вони зможуть допомогти вам.
— А ви самі? В порівнянні з ним ви мали добрі стосунки зі студентами?
— [Сміється.] Що ви хочете, щоб я сказала? Так, припустімо, я мала більшу популярність, більше завзяття. Я була молода, пам’ятайте, і для мене після всіх тих мовних лекцій було насолодою говорити про книжки, де йшлося про зміни. Ми становили добру пару, думала я, він поважний і стриманий, я відкрита й поривна.
— Він був значно старший за вас.
— Десять років. Він був на десять років старший за мене.
— Чи є що-небудь, що ви хотіли б додати на цю тему? Якісь інші його риси, які б ви хотіли прокоментувати?
— Ми мали любовний зв’язок. Мабуть, ви знаєте про нього. Він тривав недовго.
— Чому?
— Він був нежиттєздатний.
— Може б, ви сказали щось більше?
— Чи сказала б я щось більше для вашої книжки? Ні, поки ви не скажете мені, що то за книжка. Це книжка пліток чи поважна книжка? Ви маєте дозвіл писати її? З ким ви ще розмовляли, крім мене?