Він займає свою позицію на смужці утрамбованого ґрунту із зеленою кокосовою циновкою зверху і чекає, поки прилетить м’яч. Це крикет. Його називають грою, але він видається йому реальнішим за дім, реальнішим навіть за школу. В цій грі немає прикидань, немає пощади, немає другого шансу. Оті інші хлопці, чиїх імен він не знає, — всі проти нього. Вони всі одностайні й прагнуть урвати його насолоду. І не відчують ані дрібки докорів сумління, коли він вийде з гри. Посередині цієї просторої арени він на випробуванні, один проти одинадцятьох, ніхто не захищає його.
Гравці стають на свої позиції. Він повинен зосередитись, але є дратливі думки, яких він не годен позбутися: про парадокс Зенона. Перше ніж стріла досягне мішені, вона повинна пролетіти половину шляху; перше ніж вона пролетить половину шляху, вона повинна пролетіти чверть шляху; перше ніж вона пролетить чверть шляху… Хлопчик відчайдушно намагається не думати про парадокс, але самі ці намагання ще більше нервують його.
Біжить подавач, надто виразно він чує глухі удари двох останніх кроків. Потім настає мить, коли єдиним звуком, що порушує тишу, є тільки моторошний шурхіт м’яча, поки він крутиться й підлітає до нього. Невже саме це він обирає, надумавши грати в крикет: знову, знову і знову, аж поки його спіткає невдача, зазнавати випробувань м’ячем, що підлітає до нього знеособлено, байдуже, нещадно, шукаючи діри в його захисті, і то швидше, ніж він сподівається, надто швидко, щоб навести лад у голові, заспокоїти думки, вирішити як слід, що робити. Посеред цих думок, посеред цієї мішанини підлітає м’яч.
Хлопчик набирає два очки, б’ючи спершу в стані внутрішнього безладдя, а потім у гнітючому настрої. Після гри він менше, ніж будь-коли раніше, розуміє прозаїчну манеру гри, характерну для Джонні Ворлда, що ненастанно розмовляє і жартує. Невже всі відомі англійські гравці такі самі: Лен Хаттон, Алес Бедсер, Деніс Комптон, Сіріл Вошбрук? Він не може повірити. Як на нього, у справжній крикет можна грати тільки в тиші, тиші і страху, коли в грудях гупає серце й пересохло в роті.
Крикет — це не гра. Це правда життя. Це, як кажуть книжки, випробування характеру, отже, випробування, пройти яке, на його думку, він не здатний, але й не знає, як ухилитись від нього. Коло ворітець таємницю, яку він здатний приховати в інших сферах життя, нещадно випробовують і розкривають. «Ану, гляньмо, з чого ти зроблений», — каже м’яч, що зі свистом мчить до нього крізь повітря. Сліпо, збентежено хлопчик штовхає било вперед, надто рано або надто пізно. М’яч знаходить собі шлях повз било, повз щитки на ногах. Він не відбив його, він не пройшов випробування, його викрили, не лишається нічого, як приховати сльози, прикрити обличчя, плентатися до співчутливих, продиктованих чемністю оплесків інших хлопців.
На його велосипеді є емблема британської стрілецької зброї — дві схрещені рушниці й напис «Smiths — BSA». Хлопчик купив велосипед за п’ять фунтів, уже не новий, за гроші, подаровані на його восьмий день народження. Велосипед — найсолідніша річ у його житті. Якщо інші хлопці вихвалялися, що мають велосипеди «Raleigh», він відповідав, що має «Smiths». «Smiths»? Ніколи не чули про «Smiths», казали вони.
Немає нічого, що можна було б порівняти з піднесенням, яке відчуваєш, їдучи на велосипеді, коли нахилився над кермом і мчиш, долаючи повороти. На своєму «Smiths» він щоранку їде до школи, півмилі від Реюньйон-парку до залізничного переїзду, потім милю по тихій дорозі вздовж залізниці. Літні ранки найкращі. У кюветах дзюрчить вода, вряди-годи дмухне тепле повітря, попереджаючи про вітер, що дутиме вдень, женучи перед собою клуби тоненького червоного глиняного пилу.
Узимку до школи доводиться вирушати ще в пітьмі. З ліхтарем, що відкидає попереду освітлене коло, він їде крізь туман, розбиває грудьми його оксамитову м’якість, удихає її та видихає, не чує нічого, крім тихенького шурхоту шин. Іноді вранці металеве кермо таке холодне, що голі руки аж прилипають до нього.
Хлопчик намагається приїхати до школи рано. Він любить, щоб клас належав йому, блукає навколо пустих місць, піднімається потай на вчительську кафедру. Але він ніколи не приходить першим до школи: є двоє братів із Де-Дорнса, чий батько працює на залізниці, вони приїздять потягом о шостій годині ранку. Вони бідні, такі бідні, що ніколи не мали ані светрів, ані курточок, ані взуття. Є й інші не менш бідні хлопці, надто у класах, де викладають мовою африкаанс. Навіть у холодні зимові ранки вони приходять до школи в бавовняних сорочках і саржевих шортах, з яких так виросли, що насилу ворушать тонкими стегнами. На їхніх засмаглих ногах проступають білі, мов крейда, обморожені плями, вони хухають на руки й тупають ногами, з носів у них завжди течуть шмарклі.