— Повернімося до його творів: об’єктивно, як критик, як ви оцінюєте його книжки?
— Мені найбільше подобалися його ранні твори. В такій книжці, як «У серці країни», є певна відвага, певна дикість, якою я досі здатна захоплюватися. Так само й у «Ворозі», що не такий уже ранній. Але потім він став більш респектабельний і, як на мене, більш приборканий. Після «Ганьби» я втратила цікавість. Пізніших творів я не читала.
Загалом я б сказала, що його творчості бракує амбіцій. Контроль над елементами фікції надто суворий. Ви не почуваєтесь у присутності автора, що деформує свої мовні засоби, щоб сказати ще ніколи не сказане, бо саме це, як на мене, — ознака видатного письма. Я б сказала, що він надто холодний, надто охайний. Надто легкий. Йому надто бракує пристрасті, творчої пристрасті. Оце й усе.
Інтерв’ю проведене в Парижі в січні 2008 р.
Записники: недатовані фрагменти
Зима, субота пополудні, ритуальна пора для гри в регбі. З батьком він вчасно сідає на потяг до Ньюлендса, щоб встигнути на попередній матч о другій п’ятнадцять. Після цього матчу о четвертій почнеться головний матч. А після головного матчу вони знову сядуть на потяг і поїдуть додому.
Він їздить разом із батьком до Ньюлендса, бо спорт — регбі взимку, крикет улітку — найсильніший зв’язок між ними, що зберігся, і тому, що йому наче ножем шпигонуло в серце, коли в першу суботу після свого повернення в країну він побачив, як батько одягає плащ і мовчки вирушає до Ньюлендса, мов самотня дитина.
У батька немає друзів. Немає і в нього, хоч з іншої причини. Він мав друзів, як був молодшим, але ті давні друзі давно вже розвіялися по світу, а він, здається, втратив уміння, а може, й бажання заводити нових. Отже, його знову прибило до батька, а батька прибило до нього. Оскільки вони живуть разом, то в суботу разом і насолоджуються. Це закон родини.
Повернувшись, син здивувався, побачивши, що батько нікого не знає. Він завжди вважав, що батько має товариську вдачу. Але або він помилявся, або батько змінився. Або, можливо, це просто одна з рис, які з’являються в чоловіків, коли вони стають старші: вони вбираються в себе. По суботах на трибунах у Ньюлендсі повно їх, самотніх чоловіків у сірих габардинових плащах у сутінках власного життя, вони самозосереджені й замкнені, немов їхня самотність — ганебна хвороба.
Він сидить поруч із батьком на Північній трибуні, дивиться попередній матч. Над подіями дня нависає завіса меланхолії. Це останній сезон, коли стадіон використовуватимуть для клубного регбі. Разом із запізнілою появою телебачення в країні цікавість до клубного регбі зменшилася. Чоловіки, які звикли бувати в суботу пополудні в Ньюлендсі, тепер воліють лишатися вдома і дивитися гру тижня по телевізору. З тисяч місць на Північній трибуні зайнято лише кільканадцять. Залізнична трибуна зовсім безлюдна. На Південній трибуні ще є гурт затятих кольорових глядачів, які приїхали вболівати за команди «UCT» та «Villagers» і освистувати «Stellenbosch» та «Van der Stel». Тільки на Великій трибуні є більш-менш пристойна кількість людей, можливо, тисяча.
Чверть сторіччя тому, коли він був дитиною, було по-іншому. У великий день клубних змагань, — коли, скажімо, «Hamiltons» грали проти «Villagers» або «UCT» проти «Stellenbosch», — насилу можна було знайти стояче місце. Через годину після фінального свистка фургони «Argus» мчали по вулицях і мало не на кожному розі роздавали продавцям паки спортивного випуску цієї газети, на її сторінках очевидці розповідали про ігри першої ліги, навіть про ігри, які грали в далекому Стелленбосі чи в Сомерсет-Весті; крім того, там були рахунки матчів із нижчих ліг: 2А і 2Б, ЗА і ЗБ.
Ті дні минули. Клубне регбі доживає віку. Це можна відчути сьогодні не тільки на трибунах, а й на самому полі. Пригнічені лунким простором безлюдного стадіону, гравці, здається, просто виконують вправи. Ритуал умирає перед їхніми очима, справжній дрібнобуржуазний південноафриканський ритуал, сьогодні зібралися його останні шанувальники: сумні старі чоловіки, як його батько, тупі, покірні обов’язку сини, як-от він.
З неба посіялася мжичка. Він підняв над собою і батьком парасольку. На полі тридцятеро млявих гравців ковзаються, падають і намацують мокрий м’яч.
У попередньому матчі команда «Union» у небесно-блакитній формі грає проти «Gardens» у чорно-каштановій. Обидві команди перебувають наприкінці списку команд першої ліги, і їм загрожує перехід до нижчої ліги. Але так було не завжди. Команда «Gardens» колись була справжньою силою в регбі Західної провінції. Вдома в рамці є фотографія третьої команди «Gardens», якою вона була 1938 року, батько сидить у першому ряду в нещодавно випраній футболці, що обтягує тіло, в шоломі «Gardens» і з модно піднятим коміром навколо вух. Якби не якісь непередбачені обставини, надто Друга світова війна, батько міг би навіть — хтозна? — перейти до другої команди.