Якщо зважати на давню вірність, батько мав би вболівати за «Gardens» проти «Union». Але річ у тому, що батькові вже байдуже, хто виграє: та або та команда чи хтось там на місяці. Насправді синові навіть важко з’ясувати, на чому зосереджений батько: на регбі чи на чомусь іншому. Якби він міг розкрити таємницю, чого хоче його батько, то міг би, напевне, бути кращим сином.
Уся батькова родина отака — без ніякої пристрасті, на яку можна було б показати пальцем. Родичі по батьковій лінії, здається, навіть не дбають про гроші. Вони прагнуть лише бути з кожним у злагоді й мати при цьому нагоду трохи посміятися.
Ну, щодо сміху він — останній товариш, якого потребує батько. Зі сміху він займав останню сходинку в класі. Похмурий чоловік — отаким, напевне, бачить його світ, якщо взагалі помічає. Похмурий чоловік — мокре рядно, вахлак.
А є ще й питання про батькову музику. Після капітуляції Муссоліні 1944 року і відступу німців на північ, союзним військам, які окупували Італію, зокрема й південноафриканським, дозволили на короткий час розслабитись і розважитись. Серед розваг, які запропонували їм, були безкоштовні виступи великих оперних театрів. Молодиків з Америки, Британії і далеких заморських британських домініонів, хлопців, які нічого не знали про італійську оперу, занурили в драматичні події «Тоски», «Севільського цирульника» і «Лючії ді Ламмермур». Тільки жменька солдатів полюбила ці твори, і серед них був його батько. Вирісши на сентиментальних ірландських та англійських баладах, він був зачарований буянням нової музики і приголомшений видовищем. День у день він ходив, щоб почути більше.
Отож після війни капрал Кутзее повернувся до Південної Африки з новонабутою любов’ю до опери. «La donna è mobile»[71], — наспівував він у ванні. «Фігаро там, Фігаро тут, — співав він. — Фігаро, Фігаро, Фі-і-ігаро!» Він пішов і купив грамофон, перший у родині, і раз по раз крутив на швидкості 78 обертів за хвилину запис пісні Карузо «Замерзла твоя рученька». Коли з’явилися довгогральні платівки, він придбав новий і кращий грамофон разом із платівкою Ренати Тебальді, що співала популярні арії.
Отже, коли Джон був підлітком, удома воювали одна з одною дві школи вокальної музики: італійська, батькова школа, яку на повен звук представляли Тебальді і Тіто Ґоббі, і німецька школа, його власна, заснована на Бахові. Пополудні в неділю увесь будинок наповнювали хори з сі-мінорної «Меси», а вже ввечері, коли Бах нарешті замовкав, батько наливав собі склянку бренді, ставив Ренату Тебальді й сідав слухати справжні мелодії, справжній спів.
За притаманні італійській опері чуттєвість і декадентство — ось як у шістнадцять років Джон оцінював її — він вирішив довіку ненавидіти і зневажати її. А припущення, що він міг зневажати її лише тому, що її любив батько, і що він вирішив би ненавидіти і зневажати що завгодно у світі, якби його любив батько, він не визнавав.
Одного разу, коли нікого не було поблизу, Джон дістав із конверта платівку Тебальді й провів лезом глибоку борозну поперек поверхні.
У неділю ввечері батько поставив платівку. Але після кожного оберту голка стрибала. «Хто це зробив?» — запитував він. Але, здається, цього ніхто не робив. Просто сталося так.
Так настав край Тебальді, і тепер Бах міг панувати без конкурентів.
За цей свій ниций і дріб’язковий учинок син протягом останніх двадцяти років відчував найтяжчі докори сумління, докори, що не минули з плином часу, а навпаки, стали дошкульніші. Перше, що він зробив, повернувшись у країну, — обійшов музичні крамниці, шукаючи платівок Тебальді. Хоч і не знайшов, він натрапив на платівку з кількома виконавцями, де й вона співала кілька тих самих арій. Приніс її додому й програв від початку до кінця, сподіваючись виманити батька з кімнати, як-от мисливець виманює пташку грою на дудці. Батько не виявив ніякої цікавості.
— Ти впізнав голос? — запитав він.
Батько похитав головою.
— Це Рената Тебальді. Хіба ти не пам’ятаєш, як любив колись слухати Тебальді?
Син відмовився визнати поразку. Він сподівався, що коли-небудь, коли його не буде вдома, батько поставить нову, бездоганну платівку на програвач, наллє собі склянку бренді, сяде у свій фотель і дозволить перенести себе до Рима, Мілана чи до якогось іншого міста, де замолоду його вуха вперше розкрилися до чуттєвої краси людського голосу. Син прагнув, щоб батькові груди наповнила давня радість, хотів, щоб батько бодай на годину знову відчув утрачену молодість, забув своє теперішнє розбите і принижене існування. А над усе хотів, щоб батько простив йому. «Пробач мені!» — хотів він сказати батькові. «Пробачити тебе? Господи, за що тут пробачати?» — хотів він почути батькову відповідь. І тоді б він набрався духу і нарешті зізнався б: «Пробач, що я навмисне і з наперед сформованим лихим наміром подряпав твою платівку Тебальді. А крім того, ще за багато іншого, так багато, що на перелік пішов би цілісінький день. За незліченні ниці вчинки, за ницість серця, в якому народилися ці вчинки. Одне слово, за все, що я зробив, відколи народився, і робив із таким успіхом, щоб твоє життя стало злиденним».