Разом із батьком він умощується в скляній кабінці бухгалтерів. Їхнє завдання просте. Вони перевіряють рядок за рядком накладні, підтверджуючи, що цифри з них правильно переписано в бухгалтерські книги, відзначаючи їх червоним олівцем, перевіряють суми внизу кожної сторінки.
Син і батько сідають до роботи і ревно працюють. Десь раз на тисячу записів вони натрапляють на помилку, якісь дрібні п’ять центів, недописані чи приписані. А загалом бухгалтерські книги в бездоганному порядку. Як позбавлені сану священики стають найкращими коректорами, так, здається, й позбавлені практики адвокати стають найкращими бухгалтерами — позбавлені практики адвокати, яким у разі потреби допомагають їхні надміру освічені й не повною мірою зайняті сини.
Наступного дня по дорозі до фірми Джон потрапляє під зливу. Приходить мокрий, як хлющ. Скло скляної кабінки запріло, він заходить не стукаючи. Батько горбиться за столом. А в кабінці є й друга постать — жінка, молода, з очима газелі, м’якими вигинами, одягає плащ.
Джон мов прикипів до землі.
Батько підвівся.
— Місіс Нордін, це мій син.
Місіс Нордін відвертає погляд, не пропонує руки.
— Я йду, — каже вона, звертаючись не до нього, а до батька.
За годину пішли додому й брати. Батько нагрів чайник і заварив каву. Сторінка за сторінкою, колонка за колонкою вони ревно переглядали папери аж до десятої години вечора, коли батько заблимав очима від виснаження.
Дощ ущух. По безлюдній Рібек-стріт вони пішли до станції: двом чоловікам, більш-менш дієздатним чоловікам, уночі безпечніше, ніж одному, і набагато безпечніше, ніж самотній жінці.
— Як довго місіс Нордін працює з тобою? — запитує син.
— Вона прийшла в лютому.
Він чекає більшого. А більшого й немає. Запитати він міг би багато. Наприклад: як так сталося, що місіс Нордін, що прикриває голову хусткою і, напевне, мусульманка, прийшла працювати в єврейську фірму, де немає жодного родича чоловічої статі, щоб пильнувати й захищати її?
— А вона добре працює? Ефективно?
— Дуже добре. Дуже ретельна.
Син знову чекає більшого. І знову на цьому й кінець.
Запитання, яке він не може себе змусити поставити, таке: «Що означає для серця такого самотнього чоловіка, як ти, сидіти день у день, у кабінці, не більшій за багато тюремних камер, поруч із жінкою, що не тільки така ефективна у своїй роботі й така ретельна, як місіс Нордін, а ще й така жіноча?»
Адже саме це й становить головне враження, яке збереглося в нього від короткої зустрічі з місіс Нордін. Він сказав, що вона жіноча, бо не має кращого слова: жіноче — це крайнє розрідження жінки, і то таке, що вона стає духом. Якщо одружитися з такою жінкою, то що означало б для чоловіка долати щодня простір від піднесених висот жіночого до земного тіла жінки? Спати з такою істотою, обіймати її, нюхати й мацати її — що це означало б для душі? А бути поряд із нею цілий день, відчувати її найменший порух: чи сумне батькове «ні» на запитання доктора Шварца — «Чи стосунки з протилежною статтю були джерелом задоволення для вас?» — пов’язане бодай трохи з тим, що на схилі віку батько зіткнувся віч-на-віч із такою красою, якої ніколи не знав раніше і володіти якою ніколи не може сподіватися?
Дослідити: навіщо запитувати, чи батько кохає місіс Нордін, якщо він із такою очевидністю сам закохався в неї?
Ідея для оповідання.
Чоловік, письменник, веде щоденник. У ньому він записує думки, ідеї, важливі події.
Його життя змінюється на гірше. «Поганий день, — записує він у щоденнику, не пояснюючи. — Поганий день… Поганий день», — пише він раз у раз.
Утомившись називати кожен день поганим, він вирішив просто позначати погані дні зірочкою, як-от дехто з людей (жінки) позначає червоним хрестом день, коли в неї менструації, а інші люди (чоловіки, жінколюби) позначають хрестиком день, коли домоглися успіху.
Погані дні нагромаджувалися, зірочки множилися, наче пошесть мух.
Поезія, якби він міг писати вірші, могла б довести його до коріння його хвороби, що процвітала у формі зірочок. Але джерело поезії в ньому, здається, пересохло.
Можна повернутися й до прози. Теоретично проза може виконувати ту саму очисну дію, що й поезія. Проте він сумнівається. Проза, як свідчить його досвід, потребує набагато більше слів, ніж поезія. Немає сенсу братися за прозу, якщо бракує впевненості, що будеш наступного дня досить енергійний, щоб писати далі.