Він — просто хлопчик, що йде поряд із матір’ю, зовні він, напевне, видається цілком нормальним. Але йому здається, ніби він увивається навколо неї, наче жук, метушливо кружляє, опустивши носа в землю й махаючи руками і ногами. Насправді він не бачить у собі нічого, що було б спокійним. Надто його розум усякчас метушиться то туди, то сюди, нетерпляче утверджуючи свою волю.
Це місце, де раз на рік цирк розташовує своє шапіто і ставить клітки, де дрімають леви на соломі, просякнутій гострим запахом. А сьогодні це просто латка червоної глини, утрамбованої, мов камінь, де вже не виросте трава.
Цього сонячного й жаркого суботнього ранку там є й інші люди, інші перехожі. Один з них — хлопець його віку, що біжить через майдан під кутом до них. Тільки-но побачивши його, він розуміє, що цей хлопець матиме для нього велике значення, велике понад усяку міру, і то не через те, хто він (можливо, він ніколи не побачить його знову), а через думки, що рояться в його голові й вириваються з неї, наче бджолиний рій.
У тому хлопцеві немає нічого незвичайного. Він кольоровий, але кольорові є всюди. Він у таких коротких штанцях, що вони тісно облягають його виточені сіднички й лишають майже голими стрункі глинисто-коричневі стегна. Він без черевиків, його підошви, напевне, такі тверді, що, навіть наступивши на колючку duwweltjie, він тільки уповільнить ходу, сягне рукою вниз і витягне її.
Є сотні таких хлопців, як він, і тисячі, тисячі дівчат у коротких сукенках, які не приховують їхніх струнких ніг. Він хоче й собі мати такі гарні ноги, як у них. Із такими ногами він плив би по землі, як цей хлопець, ледве торкаючись її.
Хлопець проходить кроків за десять від них. Він думає про щось своє й навіть не глянув на них. Його тіло досконале й незіпсуте, немов тільки вчора вийшло зі своєї черепашки. Чому такі діти, як він, хлопці та дівчата, яких ніхто не примушує ходити до школи й які мають свободу тинятися десь далеко від пильних батьківських і материнських очей, хлопці та дівчата, чиї тіла належать їм і вони можуть робити з ними що завгодно, — чому вони не сходяться разом на бенкет сексуальної насолоди? Невже відповідь полягає в тому, що вони надто невинні, щоб знати, які насолоди доступні їм, і лише темні та винні душі знають про такі таємниці?
Саме так завжди відбувається з’ясування. Спершу воно може поткнутися то туди, то сюди, але зрештою неминуче повертається, зосереджується і вказує пальцем на себе. Завжди сам хлопчик запускає процес мислення, і завжди те мислення вислизає з-під його контролю й обертається, щоб звинуватити його. Краса — це невинність, невинність — це невігластво, невігластво — це невідання насолоди, насолода — провина; він винен. Цей хлопець зі свіжим, незайманим тілом невинний, натомість він, керований своїми темними бажаннями, винний. Фактично отаким довгим шляхом він наблизився до слова перверсія з його темним, складним збудженням, яке починається із загадкового п, що може означати що завгодно, а потім через нещадне р швидко переходить до мстивого в. Не одне звинувачення, а два. Обидва значення перетинаються, і він перебуває в точці перетину, під прицілом. Адже хлопець, що звинувачує його сьогодні, не тільки легенький, мов оленятко, і невинний, тоді як він темний, важкий і винний; він іще й кольоровий, а це означає: не має грошей, живе в темній халупі й ходить голодним, тож, якби мати гукнула: «Агов!» і махнула рукою, — а вона цілком здатна на таке, — цей незнайомий хлопець заціпенів би, підійшов би й робив все, що йому накажуть (ніс би, наприклад, її кошик для закупів), а в кінці отримав дрібну монетку в стулені долоні й був вдячний за неї. А якби згодом хлопчик сердився б на матір за цей учинок, вона б просто усміхнулась і запевнила б: «Таж вони звикли до цього!»
Отже, цей хлопець, що все своє життя бездумно дотримувався шляху природи й невинності, що бідний, а отже, добрий, як завжди є добрими бідні в казках, стрункий, мов вугор, та швидкий, як заєць, і легко переміг би його в будь-якому змаганні на швидкість ніг і вправність рук, хлопець, що становить живий докір йому, все-таки підпорядкований йому, і це бентежить його так, що він корчиться й пересмикує плечима і вже не хоче дивитися на нього, незважаючи на його красу.
Проте його не можна відкинути. Можна, напевне, відкинути тубільців, але годі відкинути кольорових. Проти тубільців можна висувати аргументи, що вони — зайди з півночі, прийшли пізніше, тож не мають тут ніяких прав. Тубільці, які трапляються у Вустері, — це здебільшого одягнені в старі армійські мундири чоловіки, що курять гачкуваті люльки, живуть у невеликих, схожих на намет халупах із гофрованої бляхи вздовж залізниці й наділені легендарною силою і терплячістю. Їх привезли сюди, бо, на відміну від кольорових, вони не п’ють і гарують під пекучим сонцем, під яким легші та слабші кольорові вже б упали. Це чоловіки без жінок, без дітей, вони прибувають нізвідки, і потім можна подбати, щоб вони й зникли кудись.