Коли вони знову опинилися самі, мати сказала: «Ти повинен запам’ятати його слова. Це мудра стара людина». То був єдиний на його пам’яті випадок, коли мати вжила слово «мудрий»; насправді то був єдиний, як він пригадує, випадок, коли хтось узагалі вжив це слово, якщо не брати до уваги книжок. Але його вразило не тільки старомодне слово. Можна поважати й тубільців — ось що сказала мати. Це велика полегкість — почути про таке, мати підтвердження.
В казках, які справили на нього найглибше враження, йдеться про третього брата, найскромнішого, з якого, проте, найбільше глузують, і саме він, коли старший і середульший брати зневажливо проходять повз, допомагає старій жінці нести тяжку ношу або витягає леву скалку з лапи. Третій брат добрий, чесний і сміливий, натомість перші два хвальковиті, зарозумілі й лихі. Наприкінці казки третього брата коронують принцом, а першого і другого вкривають ганьбою й проганяють.
Є білі, кольорові й тубільці, і саме тубільці найнижчі, і з них найбільше глузують. Паралель неминуча: тубільці — третій брат.
У школі діти знову і знову, рік у рік, учать про Яна ван Рібека і Симона ван дер Стела[12], лорда Чарльза Сомерсета[13] і Пітера Ретіфа[14]. Після приїзду Пітера Ретіфа почалися війни з кафрами, коли кафри ринули через кордони колонії і їх довелося виганяти, але війни з кафрами такі численні й заплутані і їх так важко розрізняти, що від дітей не вимагають знати про них на іспитах.
Хоча на іспитах хлопчик правильно відповідає на питання з історії, він не знає так, щоб це задовольнило його серце, чому Ян ван Рібек і Сімон ван дер Стел були такі добрі, а Чарльз Сомерсет — такий поганий. Не подобаються йому, як начебто мали б, і проводирі великого переселення бурів, окрім, можливо, Піта Ретіфа, що загинув, коли Дінґаан хитрощами спонукав його лишити рушницю надворі під краалем. Андріс Преторіус, Ґерріт Марітц та інші мають такі прізвища, як учителі в середній школі або африканери по радіо: сердиті, зашкарублі, сповнені погроз і балачок про Бога.
У школі не вивчають Англо-бурської війни, принаймні в англомовних класах. Є чутки, ніби цю війну вивчають у класах африканерів під назвою Tweede Vryheidsoorlog, Другої визвольної війни, проте не згадують про неї на іспитах. Англо-бурської війни, оскільки це дражлива тема, немає в офіційній програмі. Навіть його батько-мати не кажуть нічого про Англо-бурську війну, за ким була правда, а за ким — кривда. А втім, мати розповідає про Англо-бурську війну те, що чула ще від своєї матері. Коли бури прийшли на їхню ферму, казала її мати, то вимагали харчів, грошей і чекали, щоб їм прислужували. А коли прийшли англійські солдати, то спали в стайні, нічого не крали, а перед тим, як піти, чемно подякували господарям.
Британці з їхніми пихатими, зарозумілими генералами — негідники Англо-бурської війни. Вони ще й дурні, бо ходили в червоних мундирах, стаючи легкою мішенню для вправних бурських стрільців. У розповідях про цю війну начебто треба бути на боці бурів, які боролися за свою свободу проти могутності Британської імперії. Але хлопчик воліє не любити бурів, і то не тільки за довгі бороди та огидне вбрання, а й за ховання за скелями та постріли із засідок, і любити британців, що йшли на смерть під пронизливі звуки козиць, на яких вигравали їм.
У Вустері англійці становлять меншість, у Реюньйон-парку — мізерну меншість. Крім нього і брата, що є англійцями тільки в певному розумінні, до школи ходять лише два справжні англійські хлопці: Роб Гарт і невисокий, жилавий хлопчик на ймення Біллі Сміт, чий батько працює на залізниці, а сам він хворий і в нього лущиться шкіра (мати забороняє торкатися будь-кого з дітей Смітів).
Коли хлопчик бовкнув, що міс Остгюйзен побила Роба Гарта, батьки, здається, одразу здогадалися, чому. Міс Остгюйзен належить до клану Остгюйзенів, це націоналісти, а батько Роба Гарта, що має крамницю господарчих товарів, до виборів 1948 року був міським радником від Об’єднаної партії.
Батько-мати тільки хитають головами, чуючи про міс Остгюйзен. Вони вважають, що вона запальна і неврівноважена, не схвалюють, що вона фарбує хною коси. За Сметса, каже батько, вже б ужили заходів проти вчителя, що переносить політику в школу. Батько — теж член Об’єднаної партії. Насправді батько втратив роботу в Кейптауні, і то посаду, якою так пишалася мати, — контролера оренди, — 1948 року, коли Малан переміг Сметса. Саме через Малана їм довелося покинути дім у Роузбанку, який хлопчик згадує з величезною тугою, дім із великим буйним садом, обсерваторією з куполом і двома підвалами, довелося покинути Роузбанкську початкову школу й тамтешніх друзів і переїхати до Вустера. В Кейптауні батько йшов уранці на роботу здебільшого в чепурному двобортному костюмі зі шкіряною течкою. Коли інші діти запитували, що робить його батько, він міг відповісти: «Контролер оренди», і вони шанобливо замовкали. У Вустері батькова робота вже не мала назви. «Мій батько працює в компанії „Standard Canners“», — казав хлопчик. «А що він там робить?» — «Сидить у кабінеті, веде бухгалтерію», — пригнічено відповідав він. Хлопчик не мав уявлення, що означають слова «вести бухгалтерію».