Компанія «Standard Canners» випускала консервовані персики з Альберти, консервовані бартлетські груші й консервовані абрикоси. Вона консервує більше персиків, ніж будь-яка інша компанія в країні, й саме цим уславилася.
Попри поразку 1948 року і смерть генерала Сметса батько й далі зберігає вірність Об’єднаній партії, але ця вірність набула похмурого відтінку. Адвокат Страусс, новий керівник Об’єднаної партії — лише бліда тінь Сметса; за Страусса партія вже не має надії перемогти на наступних виборах. Крім того, націоналісти закріпляють свою перемогу, змінюючи межі виборчих округів на користь своїх прихильників у сільській місцевості.
— Чому ніхто нічого не зробить проти цього? — запитує хлопчик батька.
— Хто? — відповідає батько. — Хто може зупинити їх? Вони можуть робити, що завгодно: адже тепер вони — влада.
Хлопчик не бачить сенсу проводити вибори, якщо партія, яка перемагає, може змінити правила. Це наче гравець із билом, що вирішує, хто може подавати м’яч, а хто — ні.
Батько вмикає радіо, коли надходить пора новин, але насправді тільки на те, щоб почути рахунки: влітку — крикетні, взимку — в регбі.
Колись, до приходу до влади націоналістів, випуски новин передавали з Англії. Спершу співали «Боже, спаси королеву», потім лунало шість сигналів із Грінвіча, далі диктор казав: «Говорить Лондон, передаємо новини», — і читав новини з усього світу. Тепер це все скінчилося. «Говорить Південноафриканська радіомовна компанія», — оголошує диктор і довго переказує, що сказав доктор Малан у парламенті.
А найдужче хлопчик ненавидить у Вустері гнів і озлоблення, що, відчуває він, аж порскають із хлопців-африканерів, саме це й породжує в ньому прагнення втекти. Він боїться й ненавидить незграбних і босоногих хлопців-африканерів у обтягнених коротких штанах, надто старших хлопців, що, коли їм трапиться найменша нагода, затягнуть тебе в якесь тихе місце у велді і, як він чув, зґвалтують так, як уже злобно натякали, наприклад, пошмарують, що, наскільки він здогадується, означає: стягнуть штани і натруть яйця ваксою для черевиків (чому яйця? чому ваксою?), а потім, напівголого і заплаканого, спровадять по вулицях додому.
Є ще й знання, відоме, здається, всім хлопцям-африканерам, поширюють його вчителі-практиканти, які працюють у школі, воно пов’язане з ініціаціями і з тим, що трапляється з тобою під час ініціацій. Хлопці-африканери шепочуть про це не менш збуджено, ніж про те, як їх шмагали. Те, що він чує, навіває огиду: треба ходити, наприклад, у дитячих підгузниках або пити сечу. Якщо через це треба пройти, щоб стати вчителем, він відмовляється бути вчителем.
Є чутки, ніби уряд має віддати наказ і перевести всіх дітей з африканерськими прізвищами до класів, де викладають африкаансом. Батьки розмовляють про це півголосом, вони вочевидь стривожені. А сам хлопчик відчуває справжнісінький жах на думку, що доведеться перейти до африканерського класу. Він каже батькові-матері, що не скориться. Він відмовиться ходити до школи. Вони намагаються заспокоїти сина й запевняють: «Нічого не станеться. Це лише балачки. Минуть роки, перше ніж вони зроблять що-небудь». Він не вірить.
Хлопчик дізнається, що завдання вилучати несправжніх англійських хлопців з англійських класів припаде інспекторам. Він живе в страху перед днем, коли прийде інспектор, поведе пальцем по списку, назве його прізвище і скаже збирати підручники. На той день він уже має ретельно опрацьований план. Він складе книжки й без опору вийде з класу. Проте не піде до африканерського класу. Натомість спокійно, щоб не привертати уваги, піде до сараю, де стоять велосипеди, візьме свого й помчить додому так швидко, що ніхто не наздожене його. Потім зачинить і замкне двері в дім і скаже матері, що не повернеться до школи, а якщо вона викаже його — накладе на себе руки.