Образ доктора Малана закарбований у його голові. Кругле обличчя доктора Малана з лисою головою не свідчить ані про розум, ані про чуття жалю. Горло в нього пульсує, як у жаби. Вуста заціплені.
Хлопчик ніколи не забуде першої постанови доктора Малана в 1948 році: заборони всіх коміксів про капітана Марвела і Супермена, дозволяли тільки комікси з героями-тваринами, комікси, які мали тримати людину немовлям, тільки їх пропускала митниця.
Хлопчик думає про пісні мовою африкаанс, складені для співів у школі. Він став так ненавидіти їх, що під час співів йому кортить кричати, вищати і вдавати, ніби він пердить, надто коли виспівують рядок «Kom ons gaan blomme pluk», де йдеться про дітей, що стрибають у полях серед співучих птахів і веселих комах.
Якось у суботу вранці він із двома друзями поїхав велосипедами з Вустера по дорозі на Де-Дорнс. За півгодини вже не видно людських поселень. Хлопці кладуть велосипеди край дороги й піднімаються на пагорби. Знаходять печеру, розпалюють вогонь, їдять принесені сандвічі. Раптом з’являється дебелий і брутальний хлопець-африканер у штанах хакі й питає: «Хто вам дозволив?»
Хлопці приголомшені. Печера — невже треба просити дозволу зайти до печери? Намагаються щось збрехати, але це не зараджує. «Вам треба зачекати, поки прийде мій батько», — заявляє хлопець. Він згадує про lat, strop — різку, ремінь; їх провчать.
Хлопчик мов не свій із переляку. Тут, у велді, де нема кого гукнути на поміч, їх битимуть. Тут немає кому поскаржитись. Адже річ у тому, що вони винні, а насамперед він. Таж це він запевняв решту, коли вони дерлися крізь огорожу, що це не може бути ферма, це просто велд. Він заводій, це його ідея від самого початку, немає нікого іншого, на кого можна було б скинути провину.
Фермер приходить із собакою, німецькою вівчаркою з хитруватими жовтими очима. Знову запитання, цього разу англійською, запитання без відповідей. Яким правом вони тут? Чому не запитали дозволу? Знову треба вдаватися до жалюгідного, дурнуватого захисту: вони не знали, думали, то просто велд. Подумки хлопчик присягається, що вже ніколи не скоїть такої помилки. Вже ніколи не буде таким дурнем, щоб дертися крізь огорожу й думати, ніби все минеться. «Йолоп! — думає він про себе, — йолоп, йолоп, йолоп!»
Фермер, здається, не має з собою ані lat, ані ременя, ані батога. «Це ваш щасливий день, — каже він. Хлопці мов прикипіли до землі й нічого не розуміють. — Ідіть».
Вони очманіло спускаються вниз по схилу, пильнуючи, щоб не бігти, бо бояться, що пес загарчить і, бризкаючи слиною, поженеться за ними, йдуть до велосипедів, які лежать край дороги. Вони нічого не можуть сказати, щоб пояснити цю подію. Африканери навіть не поставились погано до них. Програли в даній ситуації лише самі хлопці.
Рано-вранці по Національній автостраді з пеналами і зошитами, а дехто навіть із ранцями на плечах, ідуть до школи кольорові діти. Але це малі діти, дуже малі: на той час, коли доростуть до його віку — десяти-одинадцяти років, він уже лишить школу позаду й піде у світ заробляти на хліб щоденний.
На день народження замість улаштувати урочистий обід хлопчикові дають десять шилінгів, щоб він повів своїх друзів на почастунок. Він запрошує своїх трьох найкращих друзів до кафе «Globe»; вони сидять за мармуровою стільницею й замовляють бананові кружальця та вигадливі шоколадні тістечка. Він почувається, мов принц, розподіляючи отак насолоду, і це частування було б дивовижним успіхом, якби його не псували обдерті кольорові діти, що обліпили вікна й роздивлялися їх.
На обличчях тих дітей хлопчик не бачить ненависті, що її, як він ладен визнати, заслуговують він із друзями, бо ж мають стільки грошей, тоді як у них немає жодної монетки. Навпаки, вони, наче потрапивши до цирку, впиваються видовищем, абсолютно зосередились на ньому і нічого не пропускають.
Якби він був кимсь іншим, він би попросив власника «Globe» — португальця з намащеним брильянтином волоссям — прогнати тих дітей. Таж це звичайна річ — проганяти дітей, які жебрають. Треба тільки скривити обличчя в сердиту гримасу, махнути руками і крикнути: «Voetsek, hotnot! Loop! Loop!» — а потім обернутися до спостерігача — байдуже, приятеля чи незнайомця — і пояснити: «Hulle soek net iets om te steel. Hull is almal skelms». Тобто: «Вони тільки дивляться, щоб украсти що-небудь. Вони злодії». Але, якби він підвівся й підійшов до португальця, що він сказав би? «Вони псують мій день народження, це несправедливо, мені прикро бачити їх»? Хоч би що трапилося, проженуть їх чи ні, вже запізно, на серці йому тепер тяжко.