Причиною була ціна на вовну. Японці платили фунт стерлінгів за фунт вовни: простіше було купити трактор, ніж тримати коней; простіше було поїхати в новому «Студебекері» на станцію Фрасербурґ-роуд і купити морожене масло й сухе молоко, ніж доїти корову і сколочувати вершки. Тільки вівці мали значення, вівці через своє золоте руно.
Тягар рільництва теж можна було скинути. Єдиною культурою, яка ще росла на фермі, була люцерна про випадок, якщо не стане трави й овець доведеться годувати. З-поміж садів лишився тільки помаранчевий гай, родячи рік у рік найсолодші помаранчі з пупчиком.
Відсвіжені пообіднім сном тітки і дядьки збиралися на веранді пити чай та розказувати бувальщини і в своїх балачках інколи згадували давні часи на фермі. Згадували батька — «фермера-джентльмена», що мав екіпаж із парою коней і вирощував збіжжя на землях нижче від ставка, яке він сам молотив і молов. «Авжеж, ото були дні!» — казали вони й зітхали.
Родичі люблять із ностальгією згадувати минувшину, проте жоден з них не хоче повернутися туди. А хлопчик хоче. Він хоче, щоб усе було таким, як у давнину.
У кутку веранди в затінку бугенвілії звисає брезентова фляга для води. Що спекотніший день, то холодніша вода — диво, як диво й те, що в пітьмі комори висить м’ясо і не гниє, і диво, що гарбузи лежать на покрівлі під палючим сонцем і не в’януть. На фермі, здається, немає ні гниття, ні занепаду.
Вода у флязі напрочуд холодна, але хлопчик п’є не більше ковтка зараз. Він пишається тим, що мало п’є. Це стане йому в добрій пригоді, сподівається він, якщо він коли-небудь заблукає у велді. Він хоче бути пустельним створінням, і то цієї пустелі, — як ящірка.
Одразу вище будинку є обмурована з усіх боків водойма, — квадрат майже чотири метри на чотири, — яку наповнює вітрова помпа і з якої беруть воду для будинку й садка. Однієї спекотної днини вони з братом опустили у водойму ванну з оцинкованого заліза, похитуючись, залізли всередину, а потім, гребучи руками, плавали по воді в різні боки.
Хлопчик боїться води, він думає про цю пригоду як про спосіб подолати свій страх. Їхній човен похитується посередині водойми. Збурена вода кидає полиски світла, не чути ніяких звуків, лише сюрчать коники. Між ним і смертю тільки тоненький шар металу. Проте він почувається в безпеці, в такій безпеці, що майже засинає. Це ферма: тут не може статися ніякого лиха.
Доти він тільки раз сидів у човні, коли йому виповнилося чотири роки. Якийсь чоловік (Хто? Хлопчик намагається пригадати, але не може) веслував, і вони випливали з лагуни в Плеттенберґ-Беї. Прогулянка мала бути весела, але, поки плив човен, хлопчик сидів заціпенівши, прикипівши очима до далекого берега. Тільки одного разу він подивився за борт. Десь глибоко під ними спроквола коливалися стебла водоростей. Було саме так, як він боявся напередодні прогулянки, ба навіть гірше: йому запаморочилася голова. Тільки легенькі борти, що стогнали з кожним ударом весла, немов от-от мали тріснути, не дали йому пірнути назустріч смерті. Він цупкіше схопився за борт і заплющив очі, долаючи паніку в душі.
У Воельфонтейні є дві кольорові родини, кожна з них має власний будинок. А поблизу муру водойми є ще й будинок, тепер уже без покрівлі, в якому жив Ута Джап. Ута Джап жив на фермі ще до дідуся; хлопчик пам’ятає його як дуже старого чоловіка з молочно-білими, сліпими очними яблуками, беззубими яснами і вузлуватими руками, він сидить на лаві під сонцем, якому його віддали перед смертю, можливо, щоб він став благословенним, хлопчик не знає. Хоч Ути Джапа тепер уже немає, його ім’я досі згадують із повагою. Та коли хлопчик запитує, що такого особливого було в Ути Джапа, відповіді, які він чує, дуже звичайні. Ута Джап жив тоді, коли ще не було непроникних для шакалів огорож, кажуть йому, коли пастух, що вів овець пастися на одне з далеких пасовиськ, мав жити разом із ними і стерегти їх по кілька тижнів. Ута Джап належав до зниклого покоління. Оце й усе.
Проте хлопчик відчуває, що ховається за цими словами. Ута Джап був частиною ферми; хоча дідусь, можливо, придбав її і був законним власником, Ута Джап дістався йому разом із фермою і знав про неї, про овець, велд, погоду більше, ніж міг би коли-небудь дізнатися новий прибулець. Ось чому Уту Джапа годилося шанувати, ось чому ніхто навіть не думав позбутися Роса, сина Ути Джапа, що тепер уже дійшов середніх літ, проте був не дуже сумлінним, ненадійним робітником, схильним завдавати клопоту.