Отже, зрозуміло, що Рос житиме й помре на фермі, і його наступником стане один з його синів. На фермі є ще один наймит — Фрек, молодший і енергійніший за Роса, кмітливіший і надійніший. Але він не належить до ферми, тож вважають, що він не конче лишиться на ній.
Приїхавши на ферму з Вустера, де кольорові, здається, повинні просити все, що дістається їм («Asseblief my nooi! Asseblief my basie!»), хлопчик відчуває полегкість, побачивши, які правильні та формальні стосунки існують між дядьком і volk[19]. Щоранку дядько радиться зі своїми двома робітниками про денну роботу. Він не дає їм наказів. Натомість пропонує завдання, які треба виконати, одне за одним, немов розкладає карти на столі, а наймити кладуть і свої карти. Під час їхніх розмов виникають і паузи, довгі, сповнені роздумів періоди тиші, коли нічого не трапляється. А потім якимсь загадковим чином усі справи, здається, стають вирішені одразу: хто куди піде, хто що робитиме. «Nouja, dan sal ons maar loop, baas Sonnie!», «Ми зробимо!». Рос і Фрек одягають капелюхи і мерщій виходять.
Так само й на кухні. Там працюють дві жінки: дружина Роса Трін і Лінті, його донька від попереднього шлюбу. Вони приходять, коли пора снідати, і йдуть після обіду, головної денної трапези. Лінті так соромиться чужих, що затуляє обличчя і хихикає, коли до неї звертаються. Та, якщо стати в кухонних дверях, можна почути, як між тіткою і двома жінками точиться тихенька розмова, до якої хлопчик любить прислухатися: лагідні, заспокійливі жіночі балачки, оповідки, що йдуть від вуха до вуха, аж поки не тільки ферма, а й село під Фрасербурґ-роуд і хатини поза селом стають обплетені балачками, як і решта ферм цього округу: м’яким білим павутинням розмов, напнутим над минулим і сьогоденням, павутинням, напнутим водночас і на інших кухнях — у кухні Ван Ренсбурґів, кухні Альбертсів, кухні Ніґріні, кухнях різних Ботесів: хто з ким побрався, чия свекруха чекає на операцію й яку, чий син добре навчається в школі, чия донька вскочила в халепу, хто до кого ходив у гості, хто що вдягав і коли.
Але Рос і Фрек ваблять хлопчика набагато більше. Його спалює цікавість до їхнього життя. Чи вдягають вони майки і труси, як білі люди? Чи мають вони ліжка? Вони сплять голі, в робочому вбранні, а чи мають піжами? Чи їдять вони так, як слід, і сидять за столом із ножами й виделками?
Хлопчик не годен відповісти на ці запитання, бо йому не радять ходити до їхніх домівок. Це було б нечемністю, кажуть йому, — нечемністю, бо Рос і Фрек збентежаться.
Якщо немає причини бентежитись, що Росові дружина і донька працюють у домі, хоче він запитати, готують страву, перуть білизну, стелять постіль, чому виникне збентеженість, коли завітати до їхніх домівок?
Цей аргумент видається начебто переконливим, але, як знає хлопчик, йому властивий ґандж. Адже насправді таки бентежаться, що Трін та Лінті присутні в домі. Йому не подобається, коли доводиться проминати Лінті в коридорі, і вона вдає, ніби невидима, а він має вдавати, ніби не бачить її. Йому не подобається бачити Трін, що стоїть навколішки коло ванни й пере йому одяг. Він не знає, як відповідати їй, коли вона звертається до нього в третій особі, називаючи «die kleinbaas», «малим паном», немов його тут немає. Це все глибоко бентежить.
Із Росом і Фреком легше. Але навіть з ними доводиться говорити вигадливо збудованими реченнями, щоб уникати казати їм «jy», «ти», коли вони називають його «kleinbaas». Хлопчик не певен, за кого тут вважають Фрека — за хлопця чи за чоловіка, — і чи він не виставляє себе дурнем, ставлячись до Фрека як до чоловіка. Про кольорових узагалі й про людей у Кару зокрема він просто не знає, коли вони перестають бути дітьми і стають чоловіками та жінками. Здається, це трапляється дуже рано й раптово: ось вони бавляться іграшками, а наступного дня вони вже з чоловіками, працюють або миють посуд на чиїйсь кухні.
Фрек лагідний і розмовляє тихим голосом. Він має велосипеда з товстими шинами й гітару; ввечері сідає надворі під своєю кімнатою і грає на гітарі для себе, на його обличчі проступає характерна, радше відчужена усмішка. В суботу пополудні він їде велосипедом до містечка коло станції Фрасербурґ-роуд і лишається там до недільного вечора, повертаючись, коли вже давно споночіло. За кілька миль уже можна бачити крихітну миготливу цятку світла велосипедної фари. Поїздка на таку далеку відстань хлопчикові видається героїчною. Якби йому дозволили, він би шанував Фрека як героя.