Фрек — наймит, йому дають платню, його можна попередити й спровадити. Але, дивлячись, як Фрек сидить навпочіпки з люлькою в роті й споглядає велд, хлопчикові здається, що Фрек належить тутешнім місцям із більшою певністю, ніж усі Кутзее, — якщо не Воельфонтейну, тоді пустелі Кару. Кару — це Фрекова країна, його дім, а Кутзее, що п’ють чай і гомонять на веранді фермерського будинку, — немов ластівки, перелітні птахи, сьогодні тут, а завтра полетіли у вирій, а то й немов горобці, що цвірінькають, проворні й недовговічні.
Найкраще на фермі, і то краще від геть усього, — полювання. Дядько має тільки одну рушницю — важку «Lee-Enfield» калібру 7,62 мм, що стріляє кулями, надто великими для будь-якої дичини (одного разу батько застрелив з неї зайця, від тварини лишилося тільки криваве шмаття). Тож, коли хлопчик на фермі, вони позичають в одного сусіди стару рушницю калібру 5,6 мм. Її заряджають одним патроном, який ставлять безпосередньо в патронник; інколи вона дає осічку, і хлопчик іде з виттям у вухах, яке триває годинами. З цієї рушниці він ніколи не спромагається влучити в щось інше, крім жаб у водоймі й кажанів у садку. Але він ніколи не жив інтенсивніше, як тоді, коли рано-вранці вирушав із батьком з рушницями пересохлим річищем річки Босманс у пошуках дичини: антилоп штейнбок або дукер, зайців, а на голих схилах пагорбів — малих дрохв.
Грудень за груднем син із батьком приїздить на ферму полювати. Вони сідають на потяг, але не на «Trans-Karoo Express» або «Orange Express», не кажучи вже про «Blue Train», бо всі вони надто дорогі і, хай там як, не зупиняються у Фрасербурґ-роуді, а на звичайний пасажирський потяг, що зупиняється на всіх станціях, навіть на найменших, а інколи заповзає на бічні колії й чекає, поки повз нього пролетить котрийсь відомий експрес. Хлопчик любить цей повільний потяг, любить спати, затишно скрутившись під хрусткими білими простирадлами й синіми ковдрами, які приносить провідник, любить прокидатися серед ночі на якійсь тихій станції невідомо де, чути, як шипить, спочиваючи, паротяг і стукає молоточок залізничника, що перевіряє колеса. А потім, удосвіта, коли вони під’їжджатимуть до станції Фрасербурґ-роуд, дядько Сон чекатиме на них, широко всміхаючись, у старому й засмальцьованому фетровому капелюсі, кажучи: «Jis-laaik, maar jy word darem groot, John!», «Ти ростеш!» — і свисне крізь зуби, а потім вони складуть у «Студебекер» свої речі й рушать у далеку дорогу.
Хлопчик навіть не сумнівається в тому різновиді полювання, до якого вони вдаються у Воельфонтейні. Він згоден, що вони добре пополювали, якщо сполохали однісінького зайця або почули, як булькоче десь далеко пара малих дрохв. Тут уже досить матеріалу, щоб розповідати решті родини, що на той час, коли вони повернуться, а сонце підіб’ється височенько, сидітиме на веранді й питиме каву. А більшість ранків вони нічого не можуть розповісти, зовсім нічого.
Немає сенсу йти на полювання серед денної спеки, коли тварини, яких вони прагнуть забити, дрімають у затінку. Але пополудні вони інколи їздять по дорогах ферми на «Студебекері», дядько Сон сидить за кермом, а батько їде як пасажир із рушницею калібру 7,62 мм у руках, хлопчик і Рос туляться на складаному сидінні позаду.
Звичайно це Росова робота — вискакувати й відчиняти ворота загороджених пасовиськ, щоб проїхав автомобіль, а потім зачиняти їх позаду, одні за одними. Але під час таких полювань це хлопчиків привілей — відчиняти ворота, Рос тільки спостерігає і схвалює.
Вони полюють легендарних звичайних дрохв. Та оскільки цих дрохв можна помітити тільки раз або двічі на рік, бо вони справді такі рідкісні, що, коли вас упіймають, за вбивство їх треба платити штраф п’ятдесят фунтів, вирішують полювати малих дрохв. Роса беруть на полювання тому, що він бушмен або майже бушмен, а отже, повинен мати надприродно гострий зір.
І справді, саме Рос, ляснувши долонею по верху кабіни, першим помітив малих дрохв: сіро-бурих птахів завбільшки в молоду курку, що групами по дві-три особини ходили поміж кущів. «Студебекер» зупиняється, батько висуває рушницю у вікно і прицілюється; бахкання пострілу довго відлунює у велді. Інколи птахи, стривожені, злітають, а найчастіше тільки швидше дріботять, видаючи характерні булькітливі звуки. Батько насправді ніколи не влучив у жодну малу дрохву, тож хлопчикові ніколи й не довелося побачити жодного з цих птахів (Ardeotis kori, як сказано в словнику) зблизька.
На війні батько був артилеристом і орудував зенітною гарматою «Bofors», стріляючи по німецьких та італійських літаках. Хлопчик запитує себе, чи збив коли-небудь батько бодай одного літака: він, безперечно, ніколи не хвалиться цим. Як він узагалі став гармашем? У нього немає таких здібностей. Може, солдатів просто випадково розподіляють робити те або те?