Єдиний різновид полювання, в якому вони досягають успіху, — нічне полювання, що, як невдовзі з’ясовує хлопчик, ганебне, тож ним не можна вихвалятися. Метод простий. Після вечері вони вилізають на «Студебекер», і дядько Сон возить їх у пітьмі полями люцерни. Певної миті він зупиняється й запалює фари. Не далі, як за тридцять кроків від них, стоїть заціпенілий штейнбок, нахиливши вуха вперед, у його приголомшених очах відбивається світло. «Skiet»![20] — шипить дядько. Батько стріляє, антилопа падає.
Вони запевняють себе, що полювати отак можна, бо антилопи — справжня пошесть, вони знищують люцерну, яка має діставатися вівцям. Та, побачивши, яка маленька та антилопа, не більша за пуделя, хлопчик знає, що цей аргумент нікчемний. Вони полюють уночі, бо недосить вправні, щоб поцілити щось удень.
Із другого боку, м’ясо антилопи, замочене в оцті, а потім підсмажене (він спостерігає, як тітка нарізає скибочки темного м’яса і начиняє його гвоздикою та часником), ще смачніше за ягняче, пікантне й ніжне, таке ніжне, що тане в роті. Все в Кару смачне — персики, кавуни, гарбузи, баранина, немов усе, що може знайти собі поживу на цій пустельній території, завдяки цьому стає благословенним.
Вони ніколи не стануть славетними мисливцями. А втім, хлопчикові однаково подобаються тяжка рушниця в руці, звук кроків по сірому річковому піску, тиша, що опускається важкою хмарою, коли вони зупиняються, і навколишні краєвиди — улюблені вохряні, сірі, буруваті, оливково-зелені краєвиди.
В останній день гостювання хлопчик відповідно до ритуалу може розстріляти решту зі своєї коробки патронів до рушниці калібру 5,6 мм по бляшанці, що стоїть на стовпі огорожі. Складна ситуація. Позичена рушниця не дуже добра, а він — не дуже вправний стрілець. Коли з веранди спостерігає родина, він квапливо стріляє, промахуючись частіше, ніж улучаючи.
Одного ранку, коли він сам пішов у сухе річище полювати кажанів, рушницю заклинило. Він не міг дістати гільзу, що застрягла в патроннику. Хлопчик приніс рушницю додому, але дядько Сон і батько були десь у велді. «Попроси Роса або Фрека», — підказує мати. Фрека він знаходить у хліву, але той не хоче торкатися рушниці. Так само й Рос, коли він знайшов його. Вони, хоч і не кажуть нічого, здається, відчувають священний страх перед зброєю. Тож доводиться чекати, поки прийшов дядько і дістав ножем гільзу. «Я просив Роса і Фрека, — скаржиться хлопчик, — але вони не допомогли». Дядько хитає головою: «Тобі не треба просити їх торкатися зброї, — каже він. — Вони знають, що їм не слід».
Їм не слід. А чому? Ніхто йому не скаже. Проте він думає над словами «не слід». Він чує їх набагато частіше на фермі, ніж будь-де в іншому місці, навіть частіше, ніж у Вустері. Дивні слова, і, як казати їх швидко, можна пропустити літеру с, що заховалася всередині. «Тобі не слід чіпати це». «Тобі не слід їсти це». Якби він коли-небудь припинив ходити до школи і просився жити на фермі, чи погодився б він на таку плату: ні про що не запитувати і коритися всім «не слід», робити все, як кажуть? Чи був би він готовий цілісінький день платити таку ціну? Невже не можна жити в Кару — єдиному місці на світі, де він хоче бути, — так, як він хоче: без належності до родини?
Ферма велика, така велика, що коли під час одного з полювань вони підійшли до огорожі поперек сухого річища, і батько сказав, що це межа між Воельфонтейном і наступною фермою, хлопчик аж присів. У його уяві Воельфонтейн — самодостатнє царство. Не вистачить цілого життя, щоб пізнати увесь Воельфонтейн, пізнати кожен його камінь і кущ. Ніякого часу не вистачить, коли любиш якесь місце такою жерущою любов’ю.
Найкраще хлопчик знає Воельфонтейн улітку, коли ферма лежить, простерта, під рівним пекучим світлом, що ллється з неба. Але Воельфонтейн має і свої таємниці, таємниці, які належать не ночі та тіням, а спекотним пополудням, коли на обрії танцюють міражі, а у вухах співає саме повітря. Тоді, коли всі сплять, прибиті спекою, він може навшпиньки вибратися з дому і видертися на пагорб, де є лабіринт мурованих краалів, що належать до давніх днів, коли тисячі овець треба було приганяти з велду, щоб порахувати їх, постригти або скупати в дезинфекційному розчині. Стіни краалю понад півметра завтовшки й вищі за нього, складені з плаского синьо-сірого каміння, яке доводилося возити туди на возі з віслюком. Хлопчик намагається уявити собі отари овець, що всі тепер мертві, але ховалися, напевне, від сонця в затінку цих мурів. Він намагається уявити собі Воельфонтейн, яким він був, коли великий будинок, прибудови й краалі ще тільки будували: як місце терплячої, мурашиної праці, рік у рік. Нині шакалів, які загризали овець, уже винищили, перестріляли або отруїли, тож краалі, вже непотрібні, руйнуються.