Мури краалів тягнуться вниз і вгору схилами пагорбів на цілі милі. Тут нічого не росте, земля була витоптана і вбита назавжди, він не знає як; на вигляд вона брудна, нездорова, жовта. Тільки-но зайшовши всередину мурів, він стає відрізаний від усього, крім неба. Його застерігали, щоб він не ходив сюди, бо тут водяться змії, бо ніхто не почує його, як він гукатиме на допомогу. Змії, застерегли його, розкошують у такі спекотні пополудні: вилізають зі своїх нір — кобра, африканська гадюка, піщаний вуж — і лежать на осонні, гріють свою холодну кров.
Хлопчик ще не бачив жодної змії у краалях, проте пильнує кожного кроку.
Фрек натрапив на піщаного вужа позаду кухні, там, де жінки вішають білизну. Він забив його палицею до смерті й повісив довге жовте тіло на кущ. Жінки кілька тижнів не ходили туди. Змії паруються на все життя, каже Трін, якщо вбити самця, прийде самиця і прагнутиме помсти.
Весна, вересень — найкраща пора для відвідин Кару, хоча шкільні вакації тривають лише тиждень. Якось у вересні вони ще були на фермі, коли приїхали стригалі. Вони з’явилися просто нізвідки — дикуни на велосипедах, обвішаних згорнутими ковдрами, каструлями і сковородами.
Стригалі, як з’ясував хлопчик, — особливі люди. Коли вони приїздять на ферму, це знак удачі. Щоб утримати їх, вибирають гладкого hamel, кастрованого барана, й забивають. Стригалі оселяються у колишній стайні, яку перетворюють у свій барак. Там до пізньої ночі, поки вони бенкетують, горить вогонь.
Хлопчик прислухається до довгої розмови між дядьком Соном і їхнім ватажком, чоловіком, таким темним і лютим, що міг би правити майже за тубільця; він має загострену бороду, а штани підперезані мотузкою. Вони розмовляють про погоду, про стан пасовиськ в околицях Принца-Альберта, коло Бофорта, під Фрасербурґом, про платню. Африкаанс, яким розмовляють стригалі, такий насичений, такий сповнений дивних ідіом, що хлопчик насилу розуміє його. Звідки вони прийшли? Невже є край, ще глухіший за Воельфонтейн, глибинний край, ще більше відгороджений від світу?
Наступного ранку, за годину до світанку, хлопчика розбудив тупіт копитець, коли перші отари овець прогнали повз дім, щоб загнати в краалі позаду накритої стригальні. Дім починає прокидатися. На кухні гамір, долинає запах кави. Тільки-но розвиднилось, хлопчик, одягнений, уже надворі, надто збуджений, щоб їсти.
Йому дають завдання: доручили олов’яну кружку, повну сухих бобів. Щоразу, коли стригаль достриг вівцю й, ляснувши по заду, відпускає її, зсуває пострижену вовну на сортувальний стіл, а вівця, рожева й гола, інколи закривавлена там, де її зачепили ножиці, нервово дріботить у другий загін, стригаль має право взяти один біб із кружки, і він бере, киваючи головою й чемно проказуючи: «Му basie!»
Коли хлопчик утомлюється тримати кружку (стригалі можуть брати боби й самі, вони виросли в селі й ніколи не чули про нечесність), то береться з братом допомагати складати тюки і стрибає по масі густої, гарячої, масної вовни. Його кузина Агнеса теж тут, вона приїхала зі Скіпперсклофа. Разом із сестрою вона пристає до гурту, і всі четверо борюкаються, регочуть і скачуть, немов на величезній перині.
Агнеса займає певне місце в його житті, якого він ще не розуміє. Він уперше побачив її, коли мав сім років. Їх запросили до Скіпперсклофа, і вони приїхали під вечір після довгої подорожі потягом. По небу мчали хмари, сонце зовсім не гріло. Під холодним зимовим світлом велд простягався рудувато-синьою смугою без жодного слідку зелені. Навіть фермерський дім видавався негостинним: суворий білий прямокутник із високою цинковою покрівлею. Все було зовсім не так, як у Воельфонтейні, хлопчик не хотів лишатися там.
Агнесу, старшу від нього на кілька місяців, приставили бути йому за компаньйонку. Вона повела його на прогулянку у велд. Дівчинка йшла босоніж, вона навіть не мала взуття. Невдовзі вони вже не бачили дому, опинилися серед пустки. Почали розмовляти. Вона мала кіски й шепелявила, і це подобалося йому. Хлопчик забув про стриманість. Говорячи, він забув, якою мовою розмовляє, думки просто оберталися в ньому в слова, прозорі слова.