Що він казав Агнесі того дня, він уже не пам’ятає. Але розповів їй усе: все, що робив, усе, що знав, усе, на що сподівався. Вона мовчки все ввібрала в себе. Ще говорячи, він знав, що цей день особливий, і то через Агнесу.
Сонце почало сідати, несамовито пурпурове, але зимне. Хмари потемнішали, вітер подужчав, проймаючи холодом крізь одяг. Агнеса була лише в тоненькій бавовняній сукні, ступні їй посиніли від холоду.
— Де ви були? Що робили? — запитали дорослі, коли вони повернулися до будинку.
— Niks піе, — відповіла Агнеса. — Нічого.
Тут, у Воельфонтейні, Агнесі не дозволяють полювати, але їй вільно блукати разом із ним у велді або ловити жаб у великому ставку із земляною греблею. Спілкування з Агнесою — річ зовсім інша, ніж спілкування зі шкільними друзями. Мабуть, це пов’язане з її лагідністю, готовністю слухати, а водночас із її стрункими смаглявими ногами, босими ступнями, тим, як вона танцює, перестрибуючи з каменя на камінь. Він розумний, він найкращий учень у класі, але й вона має славу розумної; вони блукають довкола й розмовляють про речі, почувши які, дорослі лише б похитали головами: чи має всесвіт початок; що лежить за Плутоном, темною планетою; де перебуває Бог, якщо він існує.
Чому йому так легко розмовляти з Агнесою? Невже тому, що вона дівчинка? Хоч би що він казав їй, вона, здається, відповідає щиро, лагідно, охоче. Вона його сестра в перших, отже, вони не можуть закохатись і побратися. З одного боку, це полегкість: він вільний бути друзями з нею, розкрити їй своє серце. А що як він таки закохався в неї? І чи це кохання — оця невимушена великодушність, чуття, що тебе нарешті розуміють, що не треба прикидатися?
Стригалі працюють цілісінький день і увесь наступний, майже не припиняючи роботи, щоб поїсти, і змагаються один з одним, щоб довести, хто швидший. Під вечір другого дня всю роботу виконано, кожна вівця на фермі пострижена. Дядько Сон приносить полотняну торбу, повну банкнот і монет, і кожному стригалеві платять відповідно до його кількості бобів. Потім ще одне вогнище, ще один бенкет. Наступного ранку стригалі їдуть, і ферма може повернутися до свого звичайного, повільного життя.
Тюків вовни так багато, що вони не вміщаються в клуні. Дядько Сон ходить від одного до другого зі штемпелем і штемпельною подушкою, пише на кожному своє прізвище, назву ферми, сорт вовни. За кілька днів приїздить величезний ваговоз (як він перебрався через піщане річище річки Босманс, де застряють навіть легкові автомобілі?), тюки завантажують і відвозять.
Таке відбувається щороку. Стригалі приїздять щороку, щороку стається така пригода, і з’являється радісне збудження. Це все ніколи не скінчиться, поки тривають роки, немає ніякої причини, чому воно має коли-небудь скінчитися.
«Належати» — ось таємне і священне слово, яке прив’язує його до ферми. У велді, коли він сам, він може вимовити це вголос: «Я належу до ферми». А от насправді він вірить в інший варіант ужитку цього слова, хоч і не вимовляє його, тримає для себе, боячись, що розвіються чари: «Я належу фермі».
Хлопчик нікому про це не каже, бо цю фразу дуже легко витлумачують хибно, дуже легко перетворюють у її протилежність: «Ферма належить мені». Ця ферма ніколи не належатиме йому, він завжди буде тільки гостем і мириться з цим. На думку, що він справді житиме у Воельфонтейні, називатиме великий дім своїм і вже ні в кого не питатиме дозволу робити, що йому заманеться, хлопчикові паморочиться голова, і він відкидає ту думку. «Я належу фермі» — це найнедосяжніша мета, яку він готовий поставити перед собою, і то навіть потай у серці. А водночас потай у серці він знає й те, що по-своєму знає й ферма: Воельфонтейн не належить нікому. Та ферма більша за кожного з них. Ферма існує від вічності до вічності. Коли вони всі вже повмирають, коли навіть дім стане руїною, як краалі на схилі пагорба, ферма однаково буде тут.
Одного разу, десь у велді далеко від дому, хлопчик нахилився й потер долоні порохом, немов умиваючи їх. Це ритуал. Він створює ритуал. Він не знає, що означає цей ритуал, але втішений тим, що немає нікого, хто б побачив його й розповів про цю дію.
Належність фермі — його потаємна доля, доля, з якою він народився, але яку він радісно приймає. Друга його таємниця — та, що попри всю свою боротьбу він однаково належить матері. Проте помічає, що ці дві залежності суперечать одна одній. Помічає і те, що на фермі влада матері найслабша. Нездатна, як жінка, полювати, нездатна навіть гуляти по велду, вона тут у невигідному становищі.
Він має двох матерів. Він двічі народився: від жінки і від ферми. Двох матерів і жодного батька.