За півмилі від фермерського будинку дорога розгалужується на дві, ліва галузка веде до Мервевілла, права — до Фрасербурґа. Біля розгалуження міститься цвинтар — загороджена ділянка з ворітьми. На цвинтарі домінує дідів мармуровий нагробок, навколо нього тулиться з десяток інших могил, нижчих і простіших, нагробки на них зі сланцю, деякі з вирізьбленими іменами і датами, деякі взагалі без жодного слова.
Дід — єдиний Кутзее на цвинтарі, єдиний, хто помер, відколи ферма дісталася родині. Саме тут він скінчив свої дні, чоловік, що починав як вуличний торгівець у Пікетберзі, потім відкрив крамницю в Лайнґсбурзі і став мером цього містечка, а згодом купив готель у Фрасербурґ-роуді. Він похований, але ферма й досі його. Його діти бігають, мов карлики, по ній, а онуки — карлики над карликами.
По той бік дороги є ще один цвинтар, без огорожі, де окремі нагробки такі давні, що їх уже поглинула земля. Тут лежать слуги і наймити ферми, починаючи від часів Ути Джапа, а то й набагато давніших. Ті кілька нагробків, які ще стоять, не мають ані імен, ані дат. Але тут хлопчик проймається більшою шанобою, ніж серед поколінь Ботесів, згромаджених навколо діда. Ця шаноба не має нічого спільного з духами. В Кару ніхто не вірить у духів. Кожен, хто вмирає, вмирає твердо й остаточно: його плоть роз’їдають мурахи, кістки вибілює сонце — оце й усе. Проте серед цих могил хлопчик ступає нервово. Від землі йде глибока тиша, така глибока, що може бути гомоном.
Як помре, він хоче, щоб його поховали на фермі. Якщо цього не дозволять, він хоче, щоб його спалили й розвіяли попіл тут.
Ще одне місце, куди він мандрує щороку, — Бломгоф, місце, де стояв перший фермерський будинок. Тепер там не лишилося нічого, крім підвалин, і вони нецікаві. Перед ними була колись водойма, живлена підземним джерелом, але воно давно висохло. Від садка, що ріс колись тут, не лишилося й сліду. Але коло джерела, ростучи з голої землі, стоїть висока самотня пальма. В її стовбурі зробили собі гніздо бджоли — маленькі люті чорні бджоли. Стовбур почорнів від диму багать, що їх не раз палили люди, щоб забрати в бджіл мед, але бджоли вижили, збираючи нектар хтозна-де серед цих сірих сухих краєвидів.
Хлопчик хотів би, щоб бджоли знали, що він, провідуючи їх, приходить із чистими руками, не красти в них, а привітати, вшанувати їх. Та, коли він підступає до пальми, бджоли починають сердито дзижчати, вартові підлітають до нього, застерігаючи, щоб не підходив; одного разу він навіть утікав, ганебно бігши по велду з роєм бджіл позаду, петляючи й махаючи руками, вдячний, що ніхто не бачить його й не регоче.
Щоп’ятниці для людей на фермі забивають вівцю. Хлопчик іде з Росом і дядьком Соном вибрати вівцю, яка має загинути, потім стоїть і спостерігає, як на бойні за клунею, щоб не було видно з дому, Фрек тримає ноги, а Рос своїм начебто безневинним кишеньковим ножем перерізає тварині горлянку, потім обидва чоловіки міцно тримають її, поки вона б’ється, корчиться й кашляє, втрачаючи кров. Далі він дивиться, як Рос білує ще теплу тушу й вішає на бузок, розтинає її й витягує тельбухи в миску: повний трави, великий синій шлунок, кишки (видушивши з них останні бібки, які вівця не встигла видалити), серце, печінку, нирки — все, що вівця мала всередині і що він має всередині теж.
Тим самим ножем Рос каструє й ягнят. Хлопчик спостерігає і це. Молодих ягнят і їхніх матерів заганяють і закривають. Потім Рос ходить поміж них, одного за одним хапає ягнят за задню ногу, притискає їх до землі, поки вони перелякано мекають, видаючи відчайдушні зойки, й розрізає мошонку. Нахиляється, хапає яєчка зубами і витягує їх. Вони схожі на дві маленькі медузи, за якими тягнуться сині й червоні кров’яні судини.
Рос відрізає і хвіст, бо ж він уже коло нього, й відкидає геть, лишаючи кривавий оцупок.
Коротконогий, у бахматих подертих штанах, обрізаних нижче колін, у саморобному взутті й поношеному фетровому капелюсі, Рос ходить по загону, мов штукар, вибирає ягнят і нещадно оперує їх. Після операції ягнята, кволі й закривавлені, туляться до своїх матерів, які не роблять нічого, щоб захистити їх. Рос складає свого кишенькового ножа. Роботу виконано, на його обличчі проступає ледь помітна силувана усмішка.
Про побачене нема як говорити. «А чому вони обрізають ягнятам хвости?» — запитує хлопчик матір. «Бо інакше під хвостами заведуться м’ясні мухи», — відповідає мати. Вони обоє прикидаються, обоє знають, про що насправді йдеться в цьому запитанні.
Одного разу Рос дав йому потримати свого кишенькового ножа й показав, як легко він розрізає волосину. Вона не згинається, а просто розлітається на дві частини від простого дотику леза. Рос гострить ножа щодня, плює на точильний брусок, легко й без тиску водить лезо вперед і назад упоперек бруска. Після всіх точінь, різанин, а потім нових точінь від стертого леза лишилася тепер тільки тоненька смужка. Така сама й Росова лопата: він так довго копав нею, так часто гострив, що тепер є лише кілька сантиметрів сталі, а дерев’яний держак став гладенький і почорнів від років гарячого поту.