— Тобі не слід дивитися на це, — сказала мати після одного з п’ятничних забивань.
— Чому?
— Просто не слід.
— А я хочу.
І вийшов, дивлячись, як Рос розіпнув шкуру й посипав її сіллю.
Хлопчик любить спостерігати, як працюють Рос, Фрек і дядько. Щоб скористатися високими цінами на вовну, Сон прагне розвести більше овець на фермі. Та після бідних на дощ років велд став мов пустеля, трава й кущі поприсідали до землі. Тож дядько заходився перегороджувати всю ферму, розбиваючи її на невеликі загони, щоб можна було переганяти овець із загону в загін, а велд мав час відпочити. Дядько, Рос і Фрек виходять щодня, вбивають стовпи в тверду, мов камінь, землю і натягують, наче туго напнуті струни, кілометри дроту й прив’язують його.
Дядько Сон завжди ставиться до хлопчика ласкаво, але він знає, що насправді дядько не любить його. Звідки він знає? З непевного виразу в очах Сона, коли він поблизу, з силуваного тону його голосу. Якби Сон справді любив його, то був би з ним не менш невимушений і безцеремонний, ніж із Росом та Фреком. Натомість Сон обережний і завжди розмовляє з ним англійською, дарма що він відповідає мовою африкаанс. Така ситуація стала для них обох питанням честі, й вони не знають, як вийти з цієї пастки.
Хлопчик переконує себе, що в цій нелюбові немає нічого особистого, що її причина полягає тільки в тому, що він, син молодшого брата Сона, старший за Сонового сина, що й досі немовля. Але боїться, що це почуття глибше, боїться, що Сон не схвалює його, бо він зберігає вірність матері — зайді в родині, — а не батькові. А ще й тому, що він невідвертий, нечесний, неправдивий.
Якби хлопчик міг вибирати собі батька між Соном і рідним батьком, він обрав би Сона, навіть якби це означало, що він стане непоправним африканером і буде змушений прожити роки в чистилищі школи-інтернату, де викладають мовою африкаанс і де живуть там усі фермерські діти, перше ніж їм дозволять повернутися на ферму.
Можливо, оце й становить глибоку причину, чому Сон не любить його: він відчуває неясну вимогу, яку ставить перед ним ця дивна дитина, й відкидає її, мов чоловік, що струшує з себе дитину, яка вчепилася в нього.
Хлопчик усякчас спостерігає Сона й захоплюється вмінням, з яким той робить геть усе: і лікує хвору тварину, і лагодить вітрову помпу. Надто він зачарований його знанням овець. Глянувши на вівцю, Сон може сказати не тільки її вік та походження, не тільки те, яку вовну вона дасть, а й те, який смак матиме кожна частина її тіла. Він може вибрати вівцю для забиття залежно від того, чи йому потрібні добрі ребра для смаження, а чи добрі стегна для запікання.
Хлопчик і сам любить м’ясо. Він нетерпляче чекає, коли дзенькне дзвіночок опівдні й почнеться ситий обід, про який оголошує той дзенькіт: страви зі смаженої картоплі, жовтий рис із родзинками, батат із карамельним соусом, гарбуз із коричневим цукром і м’якими квадратиками хліба, солодко-кислі боби, буряковий салат, а в центрі, пишаючись, великий таріль із бараниною, политою зверху соусом. Проте, побачивши, як Рос забиває овець, він уже не любить мати справу з сирим м’ясом. У Вустері він воліє вже не ходити до крамниці різника. Йому огидна звичайна невимушеність, з якою різник кидає шматок м’яса на прилавок, розрізає його, загортає в бурий папір і пише зверху ціну. Чуючи, як скреготливо вищить стрічкова пилка, розрізаючи кістку, він хоче заткнути собі вуха. Він може спокійно дивитися на печінку, про чию функцію в тілі має вкрай туманне уявлення, але відвертає очі від серць, виставлених у вітринах, а надто від таць із тельбухами. Навіть на фермі він відмовляється їсти тельбухи, хоча їх вважають за великий делікатес.
Хлопчик не розуміє, чому вівці миряться зі своєю долею, чому ніколи не повстають, а смиренно йдуть на смерть. Якщо антилопа знає, що на землі немає нічого гіршого, як потрапити в руки людині, й намагається втекти до останнього подиху, чому вівці такі дурні? Зрештою, вони тварини, їм властиві гострі чуття тварин: чому вони не чують останнього мекання жертви за клунею, не чують запаху крові, не сприймають цих засторог?
Інколи, опинившись серед овець, — коли їх приганяють, щоб скупати в дезинфекційному розчині, збивають докупи, і тварини вже не можуть утекти, — хлопчик хоче застерегти їх, шепнути їм, що чекає на них попереду. Але помічає в їхніх жовтих очах тінь, яка змушує його замовкнути: резиґнацію, знання не тільки про те, що трапляється з вівцями від рук Роса за клунею, а й про долю, яка спіткає їх наприкінці довгого, з ненастанним відчуттям спраги шляху до Кейптауна на ваговозі. Вівці знають це все аж до найменших подробиць, але однаково коряться. Вони визначили ціну й готові платити її — ціну перебування на землі, ціну бути живим.