У Вустері завжди дме вітер, пронизливий і холодний узимку, гарячий і сухий улітку. Досить годину побути надворі — і тоненький червоний пісок є вже у волоссі, у вухах і на язиці.
Хлопчик здоровий, сповнений життя та енергії, але здається, ніби він завжди застуджений. Уранці він прокидається із закладеним горлом, червоними очима, нестримно чхає, температура його тіла скаче то вниз, то вгору. Мати тильним боком долоні мацає йому чоло.
— Я захворів, — хрипить він матері.
— Тоді ти, безперечно, повинен лишатись у ліжку, — зітхає вона.
Є тільки одна важка мить, яку треба пережити, мить, коли батько запитує: «Де Джон?», а мати відповідає: «Він захворів», і батько форкає й каже: «Знову прикидається». Протягом цього часу хлопчик лежить якомога тихіше, аж поки піде батько й піде брат, а він зможе нарешті почати день читання.
Читає він дуже швидко і з повною зосередженістю. Коли він хворіє, матері доводиться ходити до бібліотеки двічі на тиждень, щоб брати йому книжки: дві на свою картку і дві на його. Сам хлопчик уникає ходити до бібліотеки: адже, коли він принесе здавати книжки, бібліотекар неодмінно щось запитає.
Хлопчик знає: якщо хоче бути видатною людиною, він повинен читати серйозні книжки. Він повинен бути таким, як Авраам Лінкольн або Джеймс Ватт, учитися при свічці, тоді як решта спить, учити самотужки латину, давньогрецьку й астрономію. Він не зрікся ідеї стати видатною людиною й пообіцяв собі, що невдовзі почне читати серйозні книжки, а тим часом прагне читати лише оповідання й романи.
Він прочитав усі загадкові оповідання Еніда Блайтона, всі оповідання Гарді Бойса, всі оповідання Біглса. Та найбільше йому подобаються оповідки про французький Іноземний легіон П. К. Рена.
— Хто найвидатніший письменник у світі? — запитує він батька.
— Шекспір, — відказує батько.
— А чому не П. К. Рен? — запитує син. Батько не читав цього письменника і, незважаючи на своє солдатське минуле, здається, й не має такого бажання. — П. К. Рен написав сорок шість книжок. А скільки книжок написав Шекспір? — кидає виклик син і починає перелічувати назви.
— Ет! — роздратовано каже батько, мовляв, відчепися від мене, але не має відповіді.
Якщо батько любить Шекспіра, тоді Шекспір, напевне, поганий письменник, вирішує син. І все-таки починає читати Шекспіра, видання з уже пожовклими сторінками і пошарпаними краями, яке батько успадкував і яке, можливо, коштує багато грошей, бо ж давнє, і намагається з’ясувати, чому люди кажуть, що Шекспір видатний. Він читає «Тита Андроніка» через римську назву, потім «Коріолана», проминаючи довгі монологи, так само як пропускав описи природи у бібліотечних книжках.
Крім Шекспіра, батько має ще вірші Вордсворта й Кітса. У матері є вірші Руперта Брука. Ці поетичні збірки стоять на почесному місці на камінній полиці у вітальні разом із Шекспіром, «Легендою про Сан-Мікеле» у шкіряному футлярі й книжкою А. Кроніна про одного лікаря. Хлопчик двічі намагається читати «Легенду про Сан-Мікеле», але нудиться. Він ніколи не може здогадатися, хто такий Аксель Мунте, чи правдива ця розповідь, а чи вигадка, чи вона про дівчину, а чи про якусь місцевість.
Якось батько зайшов до його кімнати з книжкою Вордсворта. «Ти повинен прочитати їх», — мовив він, показавши вірші, відзначені олівцем. Через кілька днів батько зайшов знову, прагнучи обговорити вірші. «”І водоспаду рев, мов пристрасть, за мною гнався вслід”, — процитував батько. — Ну, хіба не видатна поезія?» Хлопчик щось мимрить, не сміє глянути батькові у вічі, відмовляється грати в цю гру. Невдовзі батько здається.
Хлопчик не шкодує про свою нечемність. Він не бачить, як поезія може пасувати до батькового життя, вважає, що з боку батька це лише претензія. Коли мати розповідає, що вона, щоб уникнути глузів сестер, брала книжку й ховалася на горищі, він вірить їй. Але не може уявити собі, що батько, бувши хлопцем, читав поезію, бо тепер батько не читає нічого, крім газети. Він здатний лише уявити собі, як батько в тому віці жартував, реготав і курив сигарети в кущах.