Син спостерігає, як батько читає газету. Він читає швидко й нервово, переглядає сторінки і немов шукає чогось, чого там немає, шарудить папером і поплескує по сторінках, перегортаючи їх. Прочитавши, складає газету до невеличкої таблички й сідає розв’язувати кросворд.
Мати теж шанує Шекспіра. Вважає, що «Макбет» — його найвидатніша п’єса. «“Якби оте щось наслідків не мало, — бурмоче вона й замовкає. — І нам нараз все розв’язало тут, — читає далі й киває головою, щоб підтримати ритм. — Усім пахощам аравійським не змити цього запаху з цієї маленької руки”»[21], — додає вона. П’єсу «Макбет» мати вивчала в школі; вчитель звичайно ставав позаду неї і щипав їй руку, аж поки вона проказувала увесь монолог. «Kom nou, Vera!», «Нумо, Вера!» — казав він їй і щипав, а вона видобувала з пам’яті ще кілька слів.
Хлопчик ніяк не може зрозуміти, чому в матері — такої тупої, що вона не може допомогти йому виконати домашні завдання для четвертого класу, — бездоганна англійська мова, надто коли вона пише. Вона вживає слова в правильних значеннях, не помиляється в граматиці. В мові вона у своїй стихії, це сфера, де її не можна похитнути. Як так сталося? Її батьком був Піт Вемеєр, що мав звичайнісіньке африканерське прізвище. У фотоальбомі в сорочці без коміра та в крислатому капелюсі він схожий на будь-якого пересічного фермера. В окрузі Юніондейл, де вони жили, англійською мовою не розмовляв ніхто, всі сусіди, здається, мали прізвище Зондаґ. Її мати народилась як Марі Дюб’єль від батьків, що були німцями й не мали в своїх жилах жодної краплі англійської крові. Але, народивши дітей, Марі дала їм англійські імена: Роланд, Вініфред, Елен, Віра, Норман, Ланселот — і розмовляла з ними вдома англійською. Де вони могли вивчити англійську мову — вона й Піт?
Англійська мова в батька майже не гірша, хоча його акцент свідчить про більше, ніж просто сліди африкаансу, і він каже «thutty» [«трийцять»] замість «thirty» [«тридцять»]. Розв’язуючи кросворди, батько завжди гортає сторінки кишенькового «Оксфордського словника англійської мови». Принаймні побіжно він, здається, знає кожне слово в тому словнику і кожну ідіому. Він з утіхою вимовляє найбезглуздіші ідіоми, немов закріплюючи їх у пам’яті: «pitch in» [«енергійно братися за щось»], «come a cropper» [«зазнавати краху»].
Сам хлопчик далі «Коріолана» в Шекспіра не прочитав нічого. А газети, крім спортивних сторінок і комічних малюнків, навівають на нього нудьгу. Коли вже нема що читати, він читає зелені книжки. «Принеси мені зелену книжку!» — кричить він матері, лежачи хворий у ліжку. Зелені книжки — це томи «Дитячої енциклопедії» Артура Мі, яка подорожує з ними, відколи він пам’ятає себе. Він проглядав їх десятки разів, а коли ще був немовлям, виривав із них сторінки, креслив їх олівцями, рвав палітурки, тож тепер до них треба ставитись дуже обережно.
Насправді він не читає зелених книжок: від їхньої прози йому уривається терпець, вона надто сентиментальна й дитяча, крім другої половини десятого тому — покажчика, де повно фактичної інформації. Зате роздивляється ілюстрації, надто фотографії мармурових скульптур, голих чоловіків і жінок із шматком тканини навколо пояса. Гладенькі, стрункі мармурові дівчата виповнюють його еротичних мрій.
Дивовижна особливість його застуд — те, як швидко вони минають, або здається, ніби минають. Об одинадцятій ранку він уже не чхає, почувається добре, тягар у голові зникає. З нього вже досить просякнутих потом несвіжих піжам, затхлих ковдр і пролежаних матраців, розкиданих повсюди мокрих носових хусток. Він підводиться з ліжка, але не одягається, то було б надто велике випробування його щастя. З обачності не виходячи на подвір’я, щоб його не помітив і не розповів потім про те якийсь сусіда чи перехожий, він грається в альбомі набором клейких марок від конструктора, або нанизує ґудзики на нитки, або плете мотузочки із залишків прядива. В його шухляді повно вже сплетених мотузок, ні на що не придатних, хіба як на пояс для халата, якого він не має. Коли мати заходить до кімнати, він прибирає якомога винуватішого вигляду, щулячись від її уїдливих зауваг.
З усіх боків хлопчика підозрюють, що він ошуканець. Він ніколи не може переконати матір, що він справді хворий; коли вона поступається перед його благаннями, то неласкаво, і тільки тому, що не знає, як сказати йому «ні». Шкільні товариші вважають, що він кваша і мамин синочок.
Але правда полягає в тому, що не раз уранці він прокидається, бо йому бракує повітря, напади чхання корчать його по кілька хвилин, аж поки він уже сапає, плаче і прагне вмерти. В цих застудах немає нічого вдаваного.
21
Трохи змінені уривки з І і V дій п’єси «Макбет», український переклад якої належить Борисові Тену. (