Батьки сплять в окремих ліжках. Вони ніколи не мали подвійного ліжка. Єдине подвійне ліжко, яке він бачив, стоїть на фермі, в головній спальні, де звичайно спали дідусь і бабуся. Він думає про подвійні ліжка як про старомодні, належні до днів, коли жінки, наче вівці або свині, народжували по дитині щороку. Він удячний, що батько-мати скінчили з цим клопотом ще до того, як він зрозумів його як слід.
Хлопчик готовий вірити, що багато років тому, у Вікторії-Весті, до того, як він народився, батьки любили одне одного, бо любов, здається, передумова шлюбу. В альбомі є фотографії, які начебто доводять цю думку, скажімо, батько-мати пригорнулись одне до одного на пікніку. Але це все, мабуть, припинилося багато років тому, і, на його думку, батьки тільки покращали від цього.
Як на нього, то що спільного має його несамовите й сердите почуття до матері з млосним запамороченням на екрані в кінотеатрі? Мати любить його, цього він не може заперечити, але саме тут і криється проблема, саме це є хибним, а не слушним у її ставленні до нього. Її любов виявляється передусім у її пильності, готовності кинутись і врятувати його, раптом він опиниться в небезпеці. Якби він захотів, то міг би розслабитись (але ніколи не вчинить так) і віддатися її піклуванню, аж до кінця своїх днів почуватися плодом її лона. Саме тому, що хлопчик такий упевнений у материнському піклуванні, він завжди на сторожі в стосунках із матір’ю, ніколи не розслаблюється, ніколи не дозволяє їй мати шанс.
Він прагне позбутися пильної материної уваги. Може настати пора, коли для досягнення цієї мети йому доведеться самоутверджуватися, відкинути матір так брутально, що вона вражено відсахнеться й відпустить його. Проте йому досить лише подумати про цю мить, уявити собі її здивований погляд, відчути її біль — і його долає порив провини. Отже, він зробить що-небудь і пом’якшить удар: утішатиме її, пообіцяє, що не піде геть.
Відчуваючи її біль, і то так гостро, немов він сам становить частину її єства, а вона — його, син знає, що він у пастці й не може вийти з неї. Чия це провина? Він звинувачує її, сердиться на неї, а водночас соромиться своєї невдячності. Любов: ось чим насправді є любов — кліткою, в якій він метається то вперед, то назад, то вперед, то назад, наче бідолашний приголомшений бабуїн. Що може знати про любов неосвічена і невинна тітка Анні? Він знає про світ у тисячу разів більше, ніж вона, що, мов рабиня, змарнувала свій вік над божевільним рукописом свого батька. Серце хлопчика старе, темне й тверде — серце з каменю. Це його мерзенна таємниця.
Мати провчилася рік в університеті, перше ніж їй довелося поступитися молодшим від неї братам. Батько — дипломований адвокат, а працює в компанії «Standard Canners» тільки тому, що відкрити практику (як каже мати) коштуватиме більше грошей, ніж вони мають. Хоча хлопчик звинувачує батьків, що вони не виховали його як нормальну дитину, він пишається їхньою освітою.
Оскільки вони розмовляють англійською вдома, оскільки він завжди перший з англійської мови в школі, він вважає себе за англійця. Хоча його прізвище африканерське, хоча його батько більш африканер, ніж англієць, хоча він сам розмовляє африкаансом без англійського акценту, він ані на мить не може уявити себе африканером. Належний йому діапазон знань африкаансу — вузький і безбарвний: таж існує ще цілий насичений світ сленгу й алюзій, відомий справжнім хлопцям-африканерам (сороміцька лексика — лише його частина), і туди він не має доступу.
Крім того, всім африканерам властиві спільні риси, — непривітність, незворушність і, недалеко відступивши від них, загроза застосувати фізичну силу (він думає про них як про величезних, незграбних і дужих носорогів, що трощать усе на своєму шляху), — яких він не має і яких насправді сахається. Вустерські африканери застосовують свою мову, наче довбню проти ворогів. На вулицях краще уникати їхніх гуртів, і навіть поодинці вони мають лютий, загрозливий вигляд. Часом, коли класи вишиковують уранці на подвір’ї, він придивляється до лав хлопців-африканерів, шукаючи когось відмінного, когось, хто має лагідні риси, але не бачить нікого. Годі навіть подумати, що його коли-небудь закинуть до них: вони розчавлять його, вб’ють його дух.
І все-таки він відчуває в собі небажання відступати їм африкаанс. Він пам’ятає свій перший візит до Воельфонтейна, коли він мав чотири або п’ять років і взагалі не вмів розмовляти африкаансом. Брат був ще немовлям, і його тримали в будинку, берігши від сонця, тож не було з ким гратися, крім кольорових дітей. З ними хлопчик робив човники з розлущених стручків і пускав їх уздовж зрошувальних канав. Але був неначе німим, усе треба було показувати на мигах, інколи йому здавалося, ніби він вибухне всім тим, чого не годен висловити. Потім одного дня він раптом розтулив рот і побачив, що вміє розмовляти, розмовляти легко, жваво й без пауз на роздуми. Він досі пам’ятає, як прискочив до матері з криком: «Слухай! Я вмію говорити африкаансом!»