Другий іспит — на здатність вижити в лісі. Щоб скласти його, треба розпалити багаття, без паперу і лише з трьома сірниками. На голій землі неподалік від англіканської церкви, зимового вечора з холодним пронизливим вітром він складає свою купку гілочок та шматочків кори, а потім, під наглядом керівника групи і командира загону, один за одним черкає сірники. Щоразу вогонь не загорявся, щоразу вітер задував малесенький пломінчик. Командир загону і керівник групи відійшли від нього. Вони не сказали слів: «Ти не склав», тож хлопчик не певен, чи він справді не склав. А що як вони порадяться й вирішать, що через вітер умови іспиту були несправедливі? Хлопчик чекає, щоб вони повернулися. Чекає, щоб йому однаково дали якимсь чином значок за вміння виживати в лісі. Але нічого не відбувається. Він стоїть над своєю купою гілочок, і нічого не відбувається.
Про цей невдалий іспит уже ніхто ніколи не згадує. Це перший іспит, якого він не склав у своєму житті.
Під час канікул у червні скаутський загін завжди розташовує десь табір. Хлопчик, крім тижня в лікарні, коли йому виповнилося чотири роки, ніколи не жив без матері. Але вирішив піти разом зі скаутами.
Треба взяти з собою цілий список речей. Одна з них — плащ-намет. Удома такої речі немає, і мати навіть не знає, що це таке. Натомість дає йому надувний червоний гумовий матрац. У таборі хлопчик бачить, що решта скаутів мають належні плащі-намети кольору хакі. Червоний матрац одразу вирізняє його. Не може він і змусити працювати свій живіт над сморідною ямою в землі.
На третій день перебування в таборі скаути йдуть купатися на річку Брід. Хоча під час життя в Кейптауні хлопчик, його брат і ще двоюрідний брат не раз сідали на потяг до Фіш-Хока й цілий пополудень видиралися на скелі, будували піщані замки й хлюпалися серед хвиль, він насправді не вміє плавати. А тепер як бойскаут він повинен переплисти річку, а потім повернутися на свій берег.
Хлопчик ненавидить річки за темну воду, за мул, що лізе крізь пальці, за іржаві бляшанки й розбиті пляшки, на які можна наступити; він полюбляє чистий і білий морський пісочок. Проте залізає у воду і сяк-так перебирається на той бік. Там хапається за корінь дерева, стає ногами на дно, стоїть по пояс у бурій, брудній воді й цокотить зубами.
Решта хлопців розвернулися й почали плисти назад. Він опинився сам. Нічого не лишається, як теж знову зануритись у воду.
Посеред річки хлопчик знесилився. Він не може плисти й намагається намацати дно, але річка надто глибока. Голова опускається під воду. Він пробує піднятися нагору, плисти знову, та вже не має сили. Тіло знову пішло під воду.
Йому ввижається, як мати, випроставшись, сидить на стільці й читає листа про його смерть. Брат стоїть коло матері й читає через плече.
Далі він пам’ятає, як лежить на березі річки, а Майкл, керівник його групи, до якого він ніколи не наважувався заговорити, стоїть над ним, розчепіривши ноги. Хлопчик заплющує очі, сповнені блаженства. Його врятовано.
Згодом він цілі тижні думає про Майкла, як Майкл ризикував своїм життям, скочив назад у річку і врятував його. Він щоразу дивується: як добре, що Майкл помітив, — помітив його, помітив, що він потопає. В порівнянні з Майклом (що вчиться в сьомому класі й має всі, крім кількох найвищих, скаутські значки й от-от має стати королівським скаутом) він ніщо. Для Майкла було б цілком природно, якби він не помітив, що хлопчик пішов під воду, якби не помічав його відсутності аж до повернення до табору. Тоді Майкл мав би тільки написати листа його матері, холодного, офіційного листа, що починався би словами: «На превеликий жаль, ми змушені повідомити вам…»
Після тієї події хлопчик знає, що в ньому є щось особливе. Він мав загинути, але не загинув. Незважаючи на його нікчемність, йому дано друге життя. Він був мертвий, але живий.
Про те, що сталося в таборі, він матері й слова не сказав.
Велйкою таємницею його шкільного життя, таємницею, про яку він нікому не розповів удома, було те, що він став католиком і в усіх практичних аспектах життя тепер «є» католиком.
Цю тему важко порушувати вдома, бо його родина «є» ніким. Вони, звичайно, південноафриканці, але навіть південноафриканськість трохи бентежить, і тому про неї не говорять, бо не кожен, хто живе в Південній Африці, — південноафриканець, або справжній південноафриканець.
А от у релігії його рідні безперечно ніхто. Навіть у батьковій родині, набагато безпечнішій і звичайнішій, ніж материна, ніхто не ходить до церкви. Він сам був у церкві лише двічі в своєму житті: першого разу, коли його хрестили, а другого — коли святкували перемогу в Другій світовій війні.