Постанову «бути» католиком хлопчик ухвалив без будь-якої підготовки. Першого ранку в своїй новій школі, поки решта класу йшла на збори в актову залу, його і ще трьох нових учнів затримали. «Яка твоя релігія?» — запитала вчителька кожного з них. Хлопчик глянув праворуч і ліворуч. Яка відповідь правильна? Серед яких релігій можна обирати? Може, це так само, як росіяни й американці? Надійшла його черга. «Яка твоя релігія?» — запитала вчителька. Хлопчик спітнів, він не знає, що відповісти. «Ти християнин[2], католик чи єврей?» — нетерпляче вимагала вона. «Католик», — відповів хлопець.
Коли запитали всіх, йому і ще одному хлопцю, який сказав, що він єврей, сказали лишитися, а решта двоє, які відповіли, що вони християни, пішли на збори.
Вони чекали, щоб побачити, що з ними трапиться. Але не трапилося нічого. Коридори були безлюдні, будівля — мовчазна, не лишилося жодного вчителя.
Хлопці вийшли на подвір’я, де приєдналися до строкатого гурту інших учнів, що не пішли на збори. То був сезон гри в скляні кульки: серед незнайомої тиші на порожньому подвір’ї під крики голубів у повітрі й слабенький звук далекого співу вони кидали скляні кульки. Минав час, зрештою бамкнув дзвін, провістивши кінець зборів. Решта хлопців повернулися із зали, йдучи колонами, клас за класом. Дехто, здається, був у кепському настрої. «Жид!» — просичав один хлопець-африканер, коли проминав його. Коли вони приєдналися до своїх класів, ніхто не всміхнувся.
Цей епізод стривожив хлопчика. Він сподівався, що наступного разу його і решту нових хлопців знову затримають і знову попросять зробити вибір. Тоді він — таж він, безперечно, помилився — зможе виправитись і стати християнином. Але другого шансу не було.
Відокремлення овечок від цапів відбувалося двічі на тиждень. Євреїв і католиків кидали напризволяще, зате християни йшли на збори, співали гімни й слухали проповідь. Помщаючись за це і за те, що євреї заподіяли Христу, хлопці-африканери, дебелі, грубі та вузлуваті, інколи ловили котрогось єврея чи католика і били його по руках, завдавали коротких, підступних ударів, або били коліном у пах, або заламували руки за спину, аж поки бідолаха благав пощади. «Будь ласка!» — пхинькав хлопець. «Жид! — сичали вони у відповідь. — «Жид! Паскуда!»
Одного разу під час перерви на обід два хлопці-африканери схопили його й потягли на найдальший край поля для регбі. Один з них був дебелий і гладкий. Хлопчик благав їх: «Я не жид», — казав він. Запропонував їм покататися на своєму велосипеді, пообіцяв дати велосипед аж до вечора. Що більше він белькотів, то ширше всміхався гладун. Мабуть, саме це йому й подобалося: благання, приниження.
Із кишені сорочки гладун дістав те, що почало пояснювати, чому хлопчика затягли аж до цього тихого закутка: вертку зелену гусінь. Другий хлопець тримав хлопчику руки за спиною, а сам гладун тиснув йому суглоби на щелепах, аж поки розкрився рот, а потім запхав туди гусінь. Хлопчик виплюнув її, але вже роздерту, заюшену соками свого тіла. Гладун роздушив гусінь, розтер її малому по губах. «Жид!» — повторив він, витираючи руку об траву.
Того фатального ранку хлопчик обрав бути римо-католиком через Рим, через Горація і двох його товаришів із мечами в руках і в гребінчастих шоломах, які з нездоланною відвагою в очах захищали міст через Тибр від етруських орд. А тепер мало-помалу від дізнався від інших хлопців-католиків, що насправді означає римо-католик. Римо-католик не має нічого спільного з Римом. Римо-католики навіть не чули про Горація. Римо-католики в п’ятницю пополудні вчать катехізис, ходять на сповідь, приймають причастя. Оце й усе, що роблять римо-католики.
Старші хлопці-католики обступили хлопчика і причепилися до нього із запитаннями: чи вчить він катехізис, чи ходив на сповідь, чи приймав причастя. Катехізис? Сповідь? Причастя? Він навіть не знає, що означають ці слова. «Я ходив у Кейптауні», — ухильно відповідає він. «Куди?» — запитали вони. Він не знав назви жодної церкви в Кейптауні, але не знали й вони. «Приходь на катехізис у п’ятницю», — наказали вони йому. Коли він не прийшов, хлопці розповіли священикові, що в третьому класі є відступник. Священик написав записку, яку вони передали: він повинен ходити на катехізис. Хлопчик підозрював, що вони підробили цю записку, але наступної п’ятниці лишився вдома в ліжку.
Старші хлопці-католики почали казати, що не вірять його оповідкам, що у Кейптауні він був католиком. Але тепер він зайшов задалеко, вороття вже немає. Якби він сказав: «Я помилився, насправді я християнин» — його зганьбили б. Крім того, навіть якщо він має терпіти образи африканерів і розпитування справжніх католиків, хіба не варті цього два вільні періоди на тиждень, коли він має свободу ходити по безлюдних ігрових майданчиках і розмовляти з юдеями?