Зала завжди була повнісінька. Старші хлопці займали місця, а молодші купчились на підлозі. Євреї і католики — загалом чоловік, мабуть, двадцять — пробиралися серед них, шукаючи собі місця. Їх потай хапали за литки, щоб вони зашпортались і впали.
Проповідник уже стояв на підвищенні — блідий молодик у чорному костюмі з білою краваткою. Він говорив високим, наспівним голосом, розтягуючи довгі голосні, старанно вимовляючи кожну літеру кожного слова. Після проповіді хлопцям треба було підвестися для молитви. Що належить робити католикові під час протестантської молитви? Чи він заплющує очі й ворушить губами, а чи вдає, ніби його тут немає? Хлопчик не бачить жодного справжнього католика і тому дивиться в простір, ні на чому не зосереджуючись.
Проповідник сідає. Дітям роздають пісенники, настав час для співу. Одна з учительок виходить наперед і керує хором. «Увесь світ радіє, пташечки щебечуть», — співають молодші. Потім підхоплюють старші: «З синяви наших небес», — співають вони глибокими голосами, виструнчившись і суворо дивлячись уперед: національний гімн, свій національний гімн. Несміливо, бентежачись, приєднуються й молодші. Нахилившись над ними й вимахуючи руками, немов загрібаючи крилами, вчителька намагається піднести їх, надихнути. «Ми відповімо на Твій заклик», — виспівують вони.
Нарешті все скінчилося. Вчителі сходять із підвищення, спершу директор школи, потім проповідник, за ними решта. Хлопці колонами виходять із зали. Чийсь кулак б’є хлопчика по нирках, це короткий швидкий удар, годі й помітити. «Жид!» — шепоче голос. Потім хлопчик виходить, він вільний, знову може дихати свіжим повітрям.
Незважаючи на погрози справжніх католиків, незважаючи на завжди наявну можливість, що священик відвідає батька-матір і викриє його, хлопчик дякує за спасенну думку, яка спонукала його обрати Рим. Він удячний церкві, що прикриває його, він не шкодує, не хоче припинити бути католиком. Якщо буття християнином означає виспівування гімнів, слухання проповідей, а потім завдавання мук євреям, він не має ніякого бажання бути християнином. Не його провина, що вустерські католики — католики без Рима, якщо вони нічого не знають про Горація та його товаришів, які боронили місто через Тибр («Тибре, батьку Тибре, що тобі, ми, римляни, молимося»), про Леоніда і його спартанців, які захищали ущелину у Фермопілах, про Роланда, що боронив перевал від сарацинів. Хлопчик не може подумати про щось героїчніше за оборону перевалу, про щось шляхетніше за смерть задля порятунку інших людей, які згодом оплакуватимуть його тіло. Ось ким він хотів би стати: героєм. Саме цьому й має бути присвячений справжній римо-католицизм.
Літній вечір, холодний після довгого гарячого дня. Публічний парк, де він грав у крикет із Ґрінберґом і Ґольдштейном: Ґрінберґом, що добре вчиться, але поганенько грає в крикет, і Ґольдштейном, що має великі карі очі, ходить у сандалях і дуже спритний. Уже пізно, минула половина восьмої. Крім них трьох, у парку нікого немає. Хлопці були змушені припинити грати в крикет, бо в сутінках уже не бачили м’яча. Тож тепер вони борюкаються, немов знову ставши малими дітьми, качаються по траві, лоскочуть одне одного, сміються й хихочуть. Хлопчик підводиться, глибоко вбирає повітря. Хвиля радощів обіймає його. Він думає: «Щасливішим у своєму житті я не був ще ніколи. Я б хотів бути з Ґрінберґом і Ґольдштейном завжди».
Хлопці розлучаються. Це правда. Він хотів би жити отак, як тепер, завжди, ганяти на велосипеді по широких і безлюдних вустерських вулицях у сутінках літнього дня, коли решту дітей уже погукали додому, а він лише сам надворі, неначе король.
Буття католиком — частина його життя, призначена для школи. А от те, що він більше любить росіян, ніж американців, — таємниця, така глибока, що він нікому не може розповісти про неї. Любов до росіян — річ серйозна, через неї тебе можуть цуратися.
В коробці у своїй шафі хлопчик зберігає альбом малюнків, намальованих 1947 року на вершині його любові до росіян. Малюнки виконано жирним простим олівцем і розфарбовано кольоровими олівцями, на них зображено, як російські літаки збивають американські літаки, як російські кораблі топлять американські. Хоча характерний для того року запал, коли з радіо раптом вихлюпнулася хвиля ворожості проти росіян, і кожен мав стати на чийсь бік, уже минув, хлопчик зберіг свою потаємну вірність: вірність росіянам, а ще більшою мірою — вірність самому собі тієї пори, коли він брався за олівці.
Ніхто у Вустері не знає, що хлопчик любить росіян. У Кейптауні в нього був приятель Нікі, з яким він грався у війну олов’яними солдатиками і пружинною гарматою, що стріляла сірниками, та, з’ясувавши, яка небезпечна його симпатія і як багато можна втратити, він спершу змусив Нікі заприсягтися, що той збереже таємницю, а потім, перестрахувавшись, розповів йому, що змінив свої вподобання і любить уже американців.