Чимало років віддав Ю. Смолич найактивнішій діяльності на ниві театрального мистецтва як драматург, актор, критик, режисер, організатор нового театру. Однак у вирішальний для себе момент митець приймає остаточне рішення: «Я вибираю літературу». Цьому вибору письменник лишився вірним назавжди. З найменших літ, згадував Ю. Смолич в «Автобиографии», — захоплювався читанням, де поряд з Жюлем Берном, Майн Рідом, Купером, Буссенаром, були Гоголь і Достоєвський, «зачитувався кожним новим твором Горького і Короленка. Чимало віршів Пушкіна і Шевченка я знав напам'ять з того віку, коли не вмів ще читати» [3] . Захоплення літературою, вважав митець, стало поштовхом до непереборного бажання писати самому. Саме для формування художньої самосвідомості Смолича з його виробленою, сказати б, «літературною», манерою письма мало таке серйозне значення оволодіння надбанням класики. Час громадянського і творчого самоутвердження молодого митця припадає на період боротьби за перемогу Жовтня на Україні. В тих умовах традиції Бєлінського і Добролюбова, Шевченка і Франка, Рилєєва і Некрасова у свідомості юнака збагачувалися «революційним Поетичним словом» — «Дванадцятьма» О. Блока, «Лівим маршем» В. Маяковського. «Голосом революції взагалі і голосом революції в українській літературі зокрема і особливо» стали для Ю. Смолича «Удари молота і серця» В. Еллана, «Плуг» та «Псалом залізу» П. Тичини: «Поезії Тичини і Еллана повели мене і на реальну творчу путь, зміцнивши, конкретизувавши, а далі і реалізуючи моє власне тяжіння до літературної творчості. Вони прямо і безпосередньо допомогли й формуванню мого громадянського світогляду… повели до свідомого і активного жадання віддати і себе, і працю свою, і творчість на посильну участь у комуністичному будівництві, на ствердження комуністичного світогляду… На цьому здобула для мене виразність і конкретність і сама концепція: революція і література» [4] .
Ю. Смолич активно і успішно починає опановувати водночас різні жанри прози: 1924 р. в Харкові виходить, за редакцією В. Еллана, оповідання «Кінець міста, за базаром», збірки «Неділі й понеділки» (1927), «П'ять оповідань» (1930). За соціально-побутовою проблематикою, творчою манерою ці твори середини 20-х років близькі до конкретно-реалістичної стильової течії тогочасної прози — П. Панча («Там, де верби над ставом», «Гнізда старі»), О. Копиленка («Кара-Круча»), Г. Косинки («На золотих богів»), А. Головка («Дівчина з шляху», «Червона хустина»), І. Микитенка («Брати»), Ю. Яновського («Байгород»). У відомій характеристиці основних тенденцій ранньої української прози О. І. Білецький традиційному шляху «ліричної повісті-рапсодії, з інтродукціями й фіналами, з переходом ритму на вірші, з піклуванням про звукову іиструментовку, з музичністю композиції» протиставляє шлях прози як «особливої стихії словесного мистецтва… яка одмітна проти лірики самим способом сприймання дійсності, особливою «іронічною» (іронія може бути і співчутлива) об'єктивністю, особливим ритмом, несхожим на ритм віршів… чіткої, точної — «класичної» прози» [5] .
Зрозуміло, в тих умовах йшлося насамперед про перспективи розвитку прози «класичного» типу, «властивої великим задумам, великим побудуванням», тобто прози розповідно-зображувальної, аналітичної. Ю. Смолич з перших кроків визначив своє місце серед прозаїків-«сюжетників», яких вабила найперше «сучасна сюжетність» (за його власним визначенням уже 70-х років), «публіцистичність, сатиричне забарвлення». Суспільні проблеми 20-х років розроблялися без спеціального заглиблення в індивідуально-психологічні подробиці поведінки персонажів, із виразним наголосом на соціально-публіцистичному началі. Заперечуючи пасивність, статичність як риси «старого» мистецтва, Ю. Смолич виступає за літературу «дійову, конструктивну, динамічну», за підкреслену гостроту сюжетів (протиставлення «заводу» і «базару», «неділі» і «понеділка», героїки Перекопу і буднів непу), де виявляють себе натури цілісні, сильні (кулеметник Павло у «Переможці», Маконя у «Чабанових казаннях»).
Найпомітніший серед уміщених у збірці твір «Хома» (1926»). Складні питання доби відбудови, переходу від героїки боїв до буденної мирної праці, Долі представників старої інтелігенції, складнощі становлення нового: її світосприймання розкриваються у повісті за допомогою внутрішніх монологів, прямої мови, гострих суперечок, відвертих сповідей, марень героя, цитації його листів, подорожніх нотаток, оцінок інших персонажів. Хома — один з тих інтелігентів, що їм «завжди боліло село»; «споглядання селянської стріхи, дядька в смердючому кожусі» штовхало «до романтики», «невиразного протесту». Ця фальшива романтика приводить його до табору «зелених», яких він вважав борцями «в ім'я нації своєї». Лише значно пізніше усвідомив «отаман Хома, на прізвище Архангел» цю свою помилку, чесно, хоробро воюючи на боці червоних.
3
Смолич Ю. К. Автобиография. — В кн.: Советские писатели. Автобиографии в двух томах. М., 1959, т. 2, с. 369.
5
Білецький О. Проза взагалі і наша проза 1925 року. — Зібр. праць. У 5-ти т. К., 1966, т. 3, с. 36.