— Кавказький плєннік з опери «Демон»…[510]
— Ку-ку! — вихопився й Стах. — Милості просимо на своїх харчах.
— Цитьте, — відгризнувся Юринчук. — Це полонений. — Він підштовхнув Репетюкові руки вище вгору і поліз йому по кишенях. — Ану, Петре, біжи біду й коней сюди приведи. Нам вони в поході якраз знадобляться! — З кишень Репетюка він вийняв ще браунінг і всяку дрібницю.
Потапчук привів коней, підтюпцем, розмахуючи руками і сміючись.
— З нареченою! — гукав він, душачись сміхом.
На дні в біді лежала в зомлінні Антоніна Полубатченко.
Гайдамаки так і не повернулися. Вони не знали кількості ворога і, очевидно, вирішили за краще ретируватися, покинувши командира й жінку, яку вони ескортували. Біду і двох коней кидати було шкода; біду негайно обернули на тачанку, і Піркесів кольт міцно вгруз триногами в днище. На всякий випадок, щоб затерти сліди, поїхали бідою до роздоріжжя і там, змішавшися з коліями інших коліс, знову завернули за ліс і сховалися в порубі.
Потапчук і Стах лишилися при дорозі в дозорі, всі інші відійшли кроків двісті у хащі.
Тут був вчинений Репетюкові й Полубатченко допит.
Вони стояли посередині — Репетюк блідий, з восковими синіми губами. Полубатченко все плакала і в чомусь запевняла. На Катрю вона не дивилася. Катря на неї не дивилася теж. Катря взагалі відійшла набік, під кущ, і жадібно сухим язиком злизувала ніжну паморозь просто з гілочки. Про тюрму, контррозвідку вона вже вирішила не думати… Всі інші стояли півколом навпроти бранців. Зілов, Макар і Піркес держали гвинтівки напоготові.
Допит закінчено. Почався суд. Погромники, німецькі наймити, карателі, кати, убивці і бандити. Націоналісти і петлюрівці. Все ясно.
Молодий засніжений ліс стояв довкола — тихий, спокійний, суворий, як свідок, як обвинувач.
Тоді порушив важке мовчання Юринчук.
— Вороги трудового народу… — сказав він тихо. І згодом додав — Відійдіть три кроки набік.
Але перше ніж встиг він вийняти наган, шелеснуло справа і зліва, і три постріли розкраяли урочистий спокій зимового дня — сквапно, майже злившися в короткий залп — і луна покотила гуркотом у долину двічі і ще раз двічі.
Зілов, Піркес і Макар опустили гвинтівки.
Луна завмерла десь далеко, стало тихо, як ще не було, і тільки чулося, як поруч хтось чи то схлипнув, чи то пхикнув і потім важко сів на землю. І брязнула гвинтівка.
Макар сидів долі, гвинтівка лежала поруч у снігу, руками він теж спирався на сніг — він був блідий, аж прозорий, скроні сині, ластовиння рясно й чітко визорилося на його щоках. Він марно силував себе стулити губи й ковтнути. Спазм давив його і котився вгору, до горла.
— Розумієш… — прошепотів він нарешті, коли хтось подав йому жменю снігу. — Ти ж розумієш… я ж… ніколи ще… не вбивав…
Іванко підійшов до Катрі і тихо торкнув її за плече.
Катря глибоко й рвучко зітхнула і озирнулася. Під очима в неї були великі темні западини. Очі зустріли Іванка коротко й гостро, немов не його.
Іванко знову засоромився і почервонів. Він ковтнув швидко-швидко підряд два рази. В руці він простягав до Катрі маленький чорненький гаманець.
— Ось, — сказав він, — залишився ж тоді в мене ненароком… Побий мене бог… скрізь шукав… І всіх розпитував… завжди при собі ношу, сподіванка все-таки, сказати б, постійна у мене була… що зустріну, тобто дві керенки і шістдесят п'ять копійок миколаївськими… як були. А в маленькій кишеньці поштова марка на сім копійок і… записочка рожева… секретного, дівочого тобто, содержанія… я навіть і не читав…
Катря схлипнула, потім заплакала і, обійнявши раптом зовсім розгубленого й зніяковілого Іванка, поцілувала його в губи. Потім схилила голову йому на плече і так залишилася, схлипуючи. Іванко стояв, боячись ворухнутися, розчепіривши руки й водячи по всіх переляканими очима.
Юринчук звів руку вгору:
— Передаю наказ комітету, товариші!
Всі стовпилися тісно, Юринчук передав наказ.
Шумейко, Тихонов і весь більшовицький комітет лишаються в підпіллі. Але півтори сотні повстанців, селян і робітників, залишивши зруйновані села й слободи, пішли за Юринчуком партизанити в ліс. Комсомольській групі наказувалося негайно влитися в партизанський загін Юринчука і разом з ним, у боях і повстаннях, іти на північ, на з'єднання з Червоною Армією. Комісаром загону призначалося Козубенка.
510
«Демон» — опера російського композитора і диригента Антона Григоровича Рубінштейна (1829–1894) «Демон» (1871).