В кабінеті в цей час відбувалося таке:
Роза Камінер лежала на канапі, розстебнувши на шиї свою червону блузку, і жадібно курила грубезну батькову цигарку. Голову вона поклала на коліна Пашці-юродивому, що примостився в кутку. Обличчя Пашкине було, як завжди, скривлене набік, а очі порожнім і невидющим, але невідривним поглядом прикипіли до якоїсь точки навпроти на стіні. Юра навіть підійшов ближче до стіни і роздивився на те місце — там нічогісінько не було. Лівою рукою Пашка недбало ворушив чорні коси Рози Камінер. Семінарист Воздвиженський сидів поруч на стільці, заклавши ногу на ногу і широко розкинувшись. Очі його були змружені сонливо й презирливо, на правому чоботі танув необтрушений сніг і крапав на підлогу, утворивши на ній вже ціле озерце. Юра кинув в нього зламаного сірника, стан накарачки і подув — сірник поплив, мов човен. Але Воздвиженський саме в цей час перемінив ногу і боляче вдарив Юру по голові підбором. — Пшол! — гукнув він, очевидно думаючи, що то собака.
Юра вирішив, коли виросте, неодмінно купити револьвер і застрелити семінариста Воздвиженського. Льоня Ліберман сидів тихий, акуратний і чистенький, як завжди. Його рожеві щоки були тепер, з хрещенського морозу, зовсім фіолетові, блакитні очі, як завжди, лагідно й привітно посміхалися, маленьким кишеньковим ножичком він чистив собі нігті. Куховаренко стояв на весь зріст — худий і довгий — засунувши руки глибоко до кишень, закусивши губу, і волосся звисало йому на лоб. Він дивився собі під ноги і злегка похитувався на підошвах величезних чобіт.
Батько стояв позаду письмового столу. Він тупотів ногами, кричав і кидався книжками. Руда його борода настовбурчилася, і за нею майже не було видно лиця. Тільки чорні скельця консервів моторошно полискували в золотих ниточках оправи. Двері до сусідньої дитячої були відчинені, і звідтіля визирало принаймні з десяток голів. Батькові крики переполошили перехованців.
— Хлопчаки! — репетував батько, хапаючи задачник Верещагіна. — Цс вам не іграшки! — жбурнув він задачник у другий кінець столу. — Коли вам наплювать на себе, — він вхопив задачник Шапошнікова, — то ви не маєте права забувати про ваших батьків! — Шапошніков полетів за Верещагіним. — Нуте-с?
— А може, я сирота? — зухвало і презирливо кинув Воздвиженський.
— І потім, — Роза Камінер сіла на канапі, — переконання вище від усього…
— Розо!! — розітнувся зразу ж у дитячій зойк.
Двері дитячої розчахнулися і, розштовхуючи всіх, що стовпилися на порозі, з темноти кімнати вибігла стара жінка і кинулася до дівчини. — Розо! Дівчинко! Ти жива!
Роза ніяково звелася і почервоніла. Стара жінка впала їй на груди і заголосила. Інші жінки й чоловіки висипали з дитячої і, обступивши Розу з матір'ю, збуджено і радісно загомоніли. Роза обійняла старуху і тісно притулила її до себе. — Я жива, мамочко…
Вона поклала старій голову на плече і раптом теж заплакала. Роза в червоній кохті, яка з червоним зонтиком на чолі натовпу розбила острог, плакала немов маленька. Юра обійняв Розині коліна, ткнувся між ними головою і заревів уголос…»
У першодруку після слів: «бігали з кімнати до кімнати, голосячи і не знаючи, куди подітися» (с. 53) було надруковано: «На порозі кабінету стояв Куховаренко і, розмахуючи руками, намагався всіх перекричати.
— Спокійно! — насаджувався він. — Спокійно! Допоможіть краще забарикадувати двері і вікна!
Роза Камінер приставила стільця до шафи і дістала невеличку коробочку — ах, якби ж ту коробочку Юрі! То були кулі до батькового «бульдога».
Пашка-юродивий разом з семінаристом Воздвиженський тягли важкий стіл з їдальні до дверей у передпокій».
У виданні 1937 р. після слів: «Це був сімейний ритуал» (с. 53) було надруковано: «Юрі зараз тридцять сім років, двадцять три від смерті батька, він не чув цього маршу, родини не зосталося — але кожної видатної події Юриного життя й досі в душі Юриній починає звучати ця рідна мелодія…
Батько грав! Всі кинулися до кабінету. Льоня Ліберман схопив стільця і сів поруч з батьком. Батько тільки кинув на нього оком і пересунув руки на басовий регістр. Льоня виждав такту і вдарив по дискантах. Тепер, в чотири руки, мелодія зазвучала ще веселіше, ще гучніше».
У першодруку після слів: «… гукнув до своєї орави виходити з дому геть» (с. 55) було надруковано: «Матері він, проходячи, поцілував руку, а Розу Камінер, яка весь час лежала на канапі, одвернувшися до стіни, Коловратський, проходивши, «осенил крестным знамением» — Да повернет здравие господь болящим, аки прибегают с верою к нему… — Він вважав її за хворого члена родини…»