— Ісусова піхота! — гукнув хтось.
— Ісусова піхота! — ту ж мить розітнувся загальний крик. Вдарила паніка.
Бій враз спинився і розпався. Пари розійшлися. Переможці кинули подоланих. Розпластані долі зірвалися. Ніхто вже нікого не бив. 1 гімназисти, і комерсанти кинулися врозтіч хто куди.
Поле бойовища спорожніло. Була тільки прим'ята трава, зірвані квіти, сколошкані кущі. Край стежки сидів один хлопчик і плакав: йому вибили ногу, і він по міг рушити з місця. Біль був страшний, але хлопчик плакав зовсім не від болю, він плакав з жаху він зостався один, і наближалася ісусова піхота.
Семінаристи спинилися. Можливо, бойовище й не привабило б їх. Можливо, вони і не втрутилися. Можливо, вони зосталися б просто глядачами цього змагання. Але раптова і панічна втеча — таке стихійне визнання їхньої незаперечної могутності — це лестило і дратувало. Войовничий поклик розітнувся — хтось з-поміж них вигукнув його гучно і довго — і зразу ж вони зірвалися і кинулися наздогін.
Семінаристи були старші й кремезніші. Їхні ноги були довші і прудкіші. Вони наздоганяли утікачів по одному і били нашвидку — два ляпаси по пиці, раз в потилицю — бо часу не було і треба було наздоганяти і бити далі. Вони били без розбору підряд усіх — старших і молодших, гімназистів чи комерсантів. Ісусовій піхоті закони писані не були. Вони були найдужчі в місті. Вони панували і чинили що завгодно.
Але зараз їх було раптом чоловіка з тридцять, і це, нарешті, було помічено і усвідомлено. Чотири сотні гімназистів і півстільки комерсантів повернулися і вдарили назад. По п'ятеро, по десятеро на одного вони хапали семінариста за довгі ноги і валили на траву. Потім плигали зверху і починали тусати, оглашаючи небо переможним і зухвалим вереском. Тоді подоланих Ісусових піхотинців вони товкли носами в землю і примушували їсти траву, квіти, торішнє листя.
На насипу, що відділяв бульвари від вулиці, з десяток городовиків свистали щосили, роздмивши щоки й животи. Вони скликали всю поліцію на втихомирення оскаженілих школярів.
Башти турецької фортеці дивилися крізь амбразури — здивовано і похмуро. Сонце світило щедро і для всіх. Повітря аж бриніло від сонячної напруги перших літніх днів. Пахло все — як може пахнути літнього сонячного дня: буйна зелень і рясна глиця, хащі квітучого чагарники і густий молодий газон. Потім пахла ще акація, жасмин, каштани, маслини. Пахли гіацинти, нарциси, цикломен.
Тіло Казимира Ржицького лежало в поліційному морзі, і судовий медик мав робити розтин».
Подається за останнім прижиттєвим виданням: Смолич Юрій. Твори в 6-ти т. К., 1971, т. 1, с. 27–137.
НАШІ ТАЙНИ
Вперше надруковано в жури. «Червоний шлях», 1935, № 4–9. Окремим виданням вийшло у Державному літературному видавництві: Смолич Юрій. Наші тайни. Роман. К, 1936, у російському перекладі у вид.: Смолич Юрий. Наши тайны. Роман. Авторизованный перевод с украинского П. Зенкевича. М., Гослитиздат, 1937. Написаний роман у 1934 р.
У відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР зберігається машинопис роману з окремими доповненнями, виправленнями письменника (ф. 148, од. зб. 122), а також російський переклад роману, зроблений П. Б. Зенкевичем у 1935 р.
Письменник розповідав: «Я жив у Жмеринці з 1913 до 1922 року. Там я учився в гімназії і закінчив її. В романі «Наші тайни» я намагався осмислити життя молодого покоління моїх сучасників, останнього дореволюційного покоління школярів. «Школа, дружба, війна, революція», — позначив я у підзаголовку роману (пізніше Ю. Смолич цей підзаголовок зняв. — Н. І.), бо саме перша світова імперіалістична війна 14–18 рр. та Жовтнева революція ввели це покоління юнаків у життя. Перемогою Жовтневої революції закінчується роман «Наші тайни» — і юність героїв у цьому романі уриваєте ся на тому, хто з них і з чим прийшов на барикади жовтневих боїв» (Смолич Юрій. Розмова з читачем, с. 114–1.15).