Одначе, для чотирнадцятилітнього Вані Зілова чимало в газеті зоставалося незрозумілого та чудного. Особливо плутався він у статтях. До кожної статті у нього негайно ж з'являлася ціла сотня запитань. Запитання замучували Зілова. Батько — старий слюсар — не завжди вмів відповісти на них.
Запитання мучили і його самого, Товариші до запитань Зілова звикли і ніколи не турбувалися на них відповідати. Та й не зуміли б відповісти. Зілов наважувався з найбільш дошкульними запитаннями вдаватися до самих учителів. Учителі здебільшого знизували плечима й відповідали, що Зілову ще рано сушити собі голову такими справами.
Якось на лекції словесності, яку викладав тепер у нас сам Вахмістр, Зілов раптом підвів руку з двома випростованими пальцями.
— Що вам, Зілов, живіт болить?
— Ні, Юрію Семеновичу, я хочу вас запитати…
— Що таке? — звів свої лисі брови Вахмістр.
— Скажіть, Юрію Семеновичу, — захвилювався й почервонів Зілов, — от я читав газети, мені не все зрозуміло про війну…
— Ну, ну, — нетерпляче підігнав його інспектор. Зілов ще дужче заспішив і зашарівся.
— Значить, так… От ми, руські, пишемо про волю й братерство слав'ян та потребу їх визволити з-під німецького насильства… А як же, я не розумію, пишуть у себе там, у газетах, німці? Вони називають насильниками і варварами нас?..
Вахмістр довго не відповідав Зілову. Спочатку він замислився, втопивши зір кудись убік, за вікно. Зілов ждав, шукаючи запитливими очима відсутній погляд педагога. Потім Вахмістр раптом хутко мотнув головою й кинув поглядом просто в Зілова. Це було, як постріл, і такого погляду ніхто не витримував, не знітившися.
— Зілов! — зарепетував інспектор. — Ви таки вилетите з гімназії! Встать!
Зілов пополотнів і виструнчився.
— Шість годин без обіду! — за хвилину докинув Вахмістр, заспокоюючись.
Зілов сів.
«НІМЕЦЬКІ ВАРВАРСТВА» І МИ
Кожна визначніша перемога російської армії відзначалась у нас в гімназії урочистим молебнем. Якщо звістка надходила серед лекцій, лекції переривалися для патріотичної відправи. В таких випадках Мопс завжди особисто обходив класи, вітаючи учнів з перемогою «русского оружия» і пропонуючи рушати до церкви подякувати богові, «справедливая десница которого вчуже руководит десницами наших беззаветной храбросци полководцев!»
Для таких подій Мопс одягався у відповідну урочисту одежу. Він одягав парадний гаптований золотом мундир, з двома рядами орденів на грудях і шпагою при боці. Його ліва рука, затягнута в білу рукавичку, тримала за ріжок і денцем донизу рогату «наполеонівську» трикутку. Права біла рукавичка лежала всередині, недбало кинута через крис. Великий палець лівої руки притискав її до ріжка. Рука з трикутним допотопним капелюхом була зігнута в лікті, притиснута до грудей під прямим кутом і викинута рівно наперед. Мопс посувався повільно і урочисто, і трикутний капелюх плив попереду.
З Мопсового маскарадного туалету, ми знали, сміялися самі вчителі. Ніхто навіть із найстаріших вислужених педагогів, які мали право на подібний гаптований мундир та трикутку, не носив їх вже років з десять. Шпагу та ордени чіпляли лише в царські «тезоіменитства». Але ми до Мопсового маскараду ставилися вельми прихильно і зустрічали його завжди з радістю. Мундир, трикутка і шпага віщували нам тільки хороше: несподіване свято, скасування лекцій задля молебну абощо. Крім того, ці атрибути вислуги і влади впливали й на самого Мопса. В мундирі, трикутці та при шпазі він робився лагідніший та доброзичливіший.
Цього разу, ввійшовши раптом серед лекції до класу, Мопс був особливо напиндючений і урочистий. Ліва рука, що тримала кашкет, тремтіла. Ми зірвалися, загриміли партами і виструнчилися, поїдаючи директора очима, як того вимагали гімназичні приписи. Мопс спинився посеред класу. В|н виставив наперед ліву ногу й засунув праву руку за гаптований борт золотого мундира. Кашкетка в лівій руці тремтіла дужче й дужче.
— Дети!.. — щонайурочистіше загугняв він. — Дорогие дети!..
І раптом права Мопсова рука сіпнулася з-за борта і ковзнула за спину між фалди, де містилася задня кишеня. Мопс висмикнув носову хустку й притис її до очей. По наших лавах перекотився тихий гомін.
— Дети! — нарешті заспокоївся Мопс. — Я долзен сообсцить вам великую радосць отнюдь не одной насей родины, но и всего цивилизованного целовецества…
— Ура!. — загриміли ми.
— Ах, вы взе знаете? — дещо розчаровано здивувався Мопс. — Вы слыхали, как я имел узе сцастье долозить об этом васим товарисцям в предыдусцем классе? Хе-хе-хе?