— … В Новоушицькому повіті… — пробурмотів Піль собі під ніс і, втершись остаточно, сховав хусточку до кишені. — Підійдіть ближче. Як вам сподобалося?
Ми не зрозуміли. До кого це він звертався? Нікого ж коло нього, крім нас, не було. Що і кому сподобалося?
— Як вам сподобався спектакль?
Тепер ми зрозуміли: Піль збожеволів. Це доля всіх шпиків: вони під старість захворюють на манію переслідування. Боязко ми відсторонилися. Здається, божевільні кидаються на людей…
— Надзвичайно! — відповів собі Піль. — Гра! Співи! А взагалі?..
Ми тремтіли. Піт стікав з нас, як з викупаних, і холодний осінній вітер зразу ж обвівав і морозлв нас.
Втім, головний жах був попереду. Піль раптом поліз до кишені й вийняв портсигар. Клацнувши механічним замком, він розчинив його і простяг в нашому напрямі:
— Прошу, панове!.. Беріть, беріть, нічого. Репетюк, Теменко, прошу, Сербин, ви ж курите? Туровський, будь ласка…
Ми відступили. Аж тепер нам було все зрозуміле. Старе стерво ще й глузує з нас! Він хоче показати, що тепер вже нам все можна, навіть закурити при ньому: однаково він не лічить вже нас за гімназистів — завтра ми будемо вигнані геть. Ні, мрачна душо, ти нас на це не візьмеш!..
— Та беріть! — вговорював нас Піль. — Я все одно знаю, хто курить. І про театр знаю. І чи щовечора буваєте, знаю. І що кашкети кидаєте, знаю. І про дзвоник до сценаріуса знаю. Все знаю. Куріть…
Ми з жахом відступали назад. Він наступав на нас крок по кроку і штурхав портсигаром по черзі в груди кожному. Нарешті, відчаявшись, він поклав портсигар до кишені:
— Не довіряєте… Ну, що ж… Ходімте по домах…
І ми рушили разом в темні алеї до виходу з парку…
Кинутись на нього? Накрити шинеллю і налупцювати, щоб знав? Єрунда, він знає кожного. Набити так, щоб і пам'ятати забув? Єрунда! Хіба це можливо?.. Пригрозити, що вб'ємо?.. Або — просто вбити?.. Єрунда! Страшно!
Піль, нарешті, надів кашкета:
— Отакий, — тихо і мрійно сказав він, — і в мене був. Отак само: домик під залізом, праворуч повітка, ліворуч — криниця з журавлем, довкола маки, соняшники і рожі, а далі вишневий садок і джмелі гудуть…
Ху, ти чорт! Він говорив щиро… Зовсім щиро. Він, справді, був розчулений. Голос його навіть тремтів. Спектакль зворушив його і викликав якісь проймаючі асоціації.
— … корови, звісно. Коней четверо і воли… мати моя в курчатах і качечках дуже кохалася…
Нам зітхнулося легко.
Випадок був небувалий, але це був факт. Старий педель розчулився. Хто б міг таке подумати!
За дві хвилини ми були вже немов друзі. Піль розповідав, а ми тіснилися довкола і співчутливо зітхали. В його діда, виявляється, був хутір: тридцять десятин, пасіка і сад. За батькові борги хутір спродано. І от — Іван Петрович Петропович мусив зробитися надзирателем у гімназії. Але Піль так любить село і народ! Він таки поверне собі хутір! Без народу він не може. От побачив народну п'єсу і мало не заплакав…
Народ! Це було трохи незрозуміло. Про кого йшла мова? Звичайно, мистецтво це є правда життя. Сам Аркадій Петрович про це казав. Наймит, і наймичка, і їхній хазяїн добродій-кровосос, а також і всі їхні друзі і подруги в синіх штанях, вишитих сорочках, барвистих стрічках і гаптованих керсетках — це й є народ. Він навіть зворушив Піля. Ще б пак! Вони ж так співають, танцюють, вони такі веселі. Який, справді, прекрасний і надзвичайний наш народ!.. Сербин теж розчулився і захвилювався… Тільки… На секунду він був спантеличений. А хто ж тоді — солдат Яків? Сестри Стецюри? Баби-страйкарки? Навіть Потапчук та Репетюк?..
Тут раптом було зроблено ще одне надзвичайне відкриття. Нілі», тобто Іван Петрович Петропович, в минулому, коли ще в нього був його хутір, був майже сусідом Репетюка. В Новоушицькому повіті. Іван Петрович був розчулений до краю. Господи! Над річкою Лядова! Між Ялтушковим і Котюжанами! По праву руку від копайгородського шляху? Зразу за лісом? Господи! Та ж це зовсім поруч! Іван Петрович поліз знову за хусткою.
— Знаю, знаю! Ну, звичайно ж знаю. Зразу за фігурою, як в'їхати до села, ліворуч за гамазеєю, перший двір. Шопа. Коровник. І машина якась під навісом. Лобогрійка? Ara-ага! Я ж щоліта туди навідуюся. Слухайте, Репетюк, так тоді ж діло до вас є… Ах, і чого тільки на нашій Україні не трапляється!.. Ах, наша Україна! Давайте заспіваємо!..
Іван Петрович був зворушений.
Теменко брів позаду, мовчазний, як завжди, і похмурений. Сьогоднішня п'єса йому не вподобалася і радощі Піля — теж. Він не любив села. Скільки себе пам'ятав — все село, село й село! Там народився, там сільським учителем, як батько, і вмирати? Нізащо! Шопи! Коровники! Повітки! Гуси, кури! Глей, глей! глей! Теж мені Україна! Хіба ото й України, що в мужицькому обійсті?.. От позавчора була п'єса! Оце справжня Україна! Козаки! Запорожці! Гетьмани!.. Вони блискали шаблями і стріляли з пістолів. Теменко і порадів, і поплакав. Він теж хотів бути і козаком, і запорожцем, і гетьманом… Бігме!.. Із співом він вихопився перший. Він заспівав козацької.