Іван Петрович виклав Репетюкові своє діло. Справа була така. Ще двадцять років тому, як тільки його хутір спродано, він почав ощадити та збирати гроші на відкупівлю. Та хіба від надзирательського утримання відкладеш? До смерті на той хутір треба збирати. Але хай там що — а трохи грошенят вже таки є. Звісно, на хутір не стане, але ж можна відкуповувати, сказати б, по частях? От Іван Петрович і вирішив для початку придбати Мар'янівського млина. Млин як закрутить, як замеле, то й відкладати непотрібно буде. Зразу хутір підкупити буде змога! Та тільки горе таке: двох тисяч до млина не вистачає… Іван Петрович пропонував Репетюкові:
— Розумієте, Репетюк? Ваш же батько не злидень! Ви його вговоріть… Самому ж йому і до смерті на млин не зібратися. А вдвох ми його споловини придбаємо. В поміщики вийдемо, їй-бо присєй-бо! Рік-два помелемо, і кому буде охота в мукомолах зоставатися, той половину й відкупить. А скільки ж за ці два роки грошей в банк наконопатимо! Млина ж тепер, поки війна, задурно взяти можна. Ще й дякувати будуть. Під фронтом же, коло кордону! Правда, риск є, таїтися нічого — є. Зруйнувати можуть — війна. Але ж другої нагоди не буде! Коли там другої війни дочекаєшся! А воно може вийти так, що після війни кордону того і зовсім не буде тут! Га? Ха-ха! Ні, ні, Репетюк, ви неодмінно повинні вашого батька вмовити! Я йому листа напишу, а ви мене порекомендуєте… Га? Ваш батько письменний? Погано! Це погано. Не треба, щоб чужий хтось листа читав. Ще перебити може. Ах, сестра живе письменна? Ну, прекрасно! Значить, я напишу…
На розі першої вулиці ми розпрощалися.
— По домах! — значуще кивнув Піль. — Тихо! Марш!
Ми зірвали кашкети й весело замахали йому! Пілеві! Страхіттю гімназії! Хто б міг таке подумати? Ми ж були з ним вже на короткій нозі…
На другий день ми були викликані до кабінета директора. Там протягом півгодини Мопс заливав нас слиною і оглушав свистом, гарчанням і плямканням. За відвідування забороненого, крамольного театру всім нам було виставлено три з поведінки.
В списку, який подав Піль директорові, Репетюка, одначе, не було. Піль пізніше пояснив, що він зразу забув, а потім не варто було вдруге турбувати директора…
ЕНДЕ ДЕР ЛЕРЕРІН ДЕР ДОЙТШЕН ШПРАХЕ
Звільнення Ельфріди Карлівни відбулося для нас майже непомітно.» Бо й сама Ельфріда Карлівна вже давно стала в гімназії фігурою бліднесенькою. Престиж і авторитет колись одного з кращих педагогів був безповоротно загублений ще того пам'ятного дня на початку війни. З почину солдафона-інспектора і ще дехто з учителів почав демонструвати перед викладачкою німецької мови свою «любовь к отечеству и народную гордость». Вони намагалися чим-будь дошкулити, принизити дівчину, щиро вірячи, що цим вони завдають німецькому народові та його варварській культурі непоправної поразки. Чи ж треба говорити, що за цим прикладом ми також не віталися до Ельфріди Карлівни, гострили при ній свою дотепність на германофобських приказках про «немца, перца, колбасу», пускали їй живих тарганів під одежу, а діставши за абсолютне й нахабне незнання урока одиницю чи двійку, лаяли бідну дівчину мерзенними словами.
І от колись при самому початку навчального року, коли ми чекали німецької лекції й колективно вигадували, що б таке найгидкіше встругнути дщері тевтонській за те, що вчора руські війська були розбиті німцями на Раві-Руській, — двері відчинились і до класу ввійшов миршавенький, сивенький, абсолютно нам не відомий дідуган.
— Що вам завгодно? — здивувалися ми.
— Це й є ді зібенте клясе, проше панув, — відразу трьома мовами в одному реченні запитав нас дідуган замість відповіді.
— А ви хто такий будете? — підозріло поцікавилися ми.
— А я й буду ваш новий навчатель дер дойтшен шпрахе.
Чомусь від цієї розмови нам зробилося смішно. Ми дружно всім класом засміялися. Новий навчитель дер дойтшен шпрахе якийсь час дивився на нас уважно, злегка мружачи ліве око. Потім він раптом розтулив рота і засміявся й собі дрібнесеньким, більше схожим на овече мекання, сміхом. Ми покотилися в буйному реготі. Ми зразу зрозуміли, що жити з новим «навчателем» буде веселіше, як із затурканою Ельфрідою Карлівною.