Крім того, йдеться про виразне ідеологічне спрямування, утвердження основоположних принципів радянського буття, заразом гостре сатиричне заперечення, викриття — всього того, що заважає справі реалізації революційних ідеалів, насамперед сил міжнародної імперіалістичної реакції, ворожих народові ідеології і практики українського буржуазного націоналізму. В одному ряду з творами П. Тичини («Відповідь землякам»), М. Бажана («Розмова сердець»), П. Панча («Голубі ешелони»), Я. Качури («Чад»), Остапа Вишні, В. Сосюри, М. Рильського стоять книжки сатиричного циклу Ю. Смолича, що являють собою новий жанровий різновид української радянської прози.
Цикл сатирично-публіцистичних творів, політичних памфлетів за своєю сутністю, відкриває повість «Півтори людини» (1927). Повість має перехідний характер, тут ще не знайдено рівноваги між розгортанням детективної фабули (замахи, викрадення таємниць, стрілянина і т. Ін.) і спробами розкрити будівничий пафос перетворення життя.
Наступний сатиричний роман письменника «Фальшива Мельпомена (Піші аргонавти)», опублікований 1928 р., поєднує гостровикривальний пафос політичного памфлета з елементами психологічної прози. Композиція твору охоплює історію заснування і цілковитого розвалу петлюрівської організації, що замаскувалася, обравши легальну форму театральної трупи (верховоди її виходять з таких міркувань: «… кому ж, як не артистам, втиснутися в довір'я більшовиків, що в них же театр у такій само пошані, як і кулемет… По-друге, акторство — це така професія, що до неї найлегше рук прикласти, зовсім її не знаючи»). Ю. Смолич послідовно використовує зброю сатиричного загострення, вбивчого сарказму чи ущипливої іронії для демаскування справжнього обличчя українського буржуазного націоналізму, викриття приреченості, безперспективності цих антинародних дій.
Характеризуючи особливості задуму і розгортання дії сатиричного роману, Майк Йогансен писав: «Шовіністична організація подана в перебільшеному оперетковому плані… Оперетковість, фальшива театральність шовіністичних організацій підкреслюється, акцентується театральною маскою організацій. Позери, що вимахують картонним мечем, законспіровуються акторами. Так ізнову фабульна розробка ховає в собі глибокий символічний зміст. Театральна реальність стає реальною театральністю» [10] .
Ю. Смолич наголошує: сама радянська дійсність, сила впливу живої реальності руйнують буржуазно-націоналістичні ілюзії, розвіюють «серпанок дурної середньовічної романтики». Це показано, зокрема, на прикладі еволюції Котигорошка, в його підкреслено-пафосних розмовах-сутичках з Марусею, ентузіасткою «справжньої боротьби за давніші ідеали»; ідейне навантаження їхніх суперечок у загальній структурі виділяється композиційно — вони завершують, підсумовують кожний з розділів твору. Водночас всеосяжна іронічна інтонація не тільки викриває «романтичні химери» служителів «фальшивої Мельпомени», а й створює своєрідну інерцію стилю, неправомірно забарвлює подекуди й образи представників нового світу. Завдяки цьому, показавши нікчемність класового ворога, автор (за його власним визнанням уже на початку 50-х років) був позбавлений можливості «розкриття змісту ідей, які протистоять ідеології буржуазного націоналізму… показу самої боротьби народу проти ворожої ідеології…» [11] .
У «Фальшивій Мельпомені» молодий прозаїк в умовній художній формі реалізує задум «показати в рамках однієї книги всю гаму відтінків умонастроїв інтелігенції, обманутої буржуазними націоналістами» [12] , розкрити чинники соціального плану, що формують її поведінку та світовідчуття (своєю проблематикою й підкреслено «експериментальною» формою до цих творів Ю. Смолича наближаються «Інтелігент» А. Скрипника, «Голландія» Д. Бузька). Цю лінію продовжує наступний його роман «По той бік серця» (1930), що має подвійний — теж сатирично багатозначний — підзаголовок-автокоментар: «Неймовірні, і дедалі — неймовірніші, пригоди парубка з променистими очима та його побратима з великим заростом на лобі. Роман-хроніка з життя одного мого знайомого». Поширений у тодішній прозі мотив показу роздвоєння натури дрібнобуржуазного інтелігента Ю. Смолич переосмислює, доводить до краю, до буквального роздвоєння, «розщеплення» героя, «одного знайомого». Цей мотив у принципі відомий як у зарубіжній (А. Шаміссо, Р.-Л. Стівенсон), так і вітчизняній літературі (Достоєвський, Горький).
10
Йогансен М. Про творчість Ю. Смолича. Спроба характеристики. — «Критика», 1929, № 12, с. 58.
11
Смолич Ю. Розмова з читачем. К., 1953, с. 66. Далі посилаючись на це видання, вказуємо сторінку в тексті у дужках.