— Вас не має бути до завтра, — буркнула, забачивши його, адміністраторка Енні. — Я казала людям, які вам телефонували, що вас не буде до завтра. — Вона явно була не в захваті.
— Не втримався.
— Ясне діло, — пирхнула Енні. — Передзвоніть Мейв Лівінґстон. Вона телефонувала щодня.
— Я думав, нею опікується сам Ґрем Коутс.
— Ну а поговорити вона хоче з вами. Чекайте,— і вона підняла слухавку.
Ґрема Коутса належало називати на ім'я та прізвище. Не «пане Коутс». І жодних «Ґремів». То було його агентство, воно представляло інтереси людей, і брало відсотки з їхнього заробітку за право їх представляти.
Товстун Чарлі повернувся до свого офісу, манюсінької кімнатки, яку він ділив із кількома стелажами. На моніторі висіла жовта наліпка з запискою «Зайдіть до мене. ҐК», тому він пішов коридором до здоровенного офісу Ґрема Коутса. Двері були зачинені. Він постукав, а тоді, не певний, почув він якусь відповідь чи ні, натис на клямку і просунув голову досередини.
У кімнаті було порожньо. Жодної живої душі.
— Агов? — покликав Чарлі, не дуже голосно. Відповіді не було. Однак у кімнаті все було якось не на своїх місцях: стелаж стирчав зі стіни під чудернацьким кутом, а з-за нього чулося гупання, так ніби хтось забивав цвяхи.
Він якнайтихіше зачинив двері й повернувся до свого кабінетика.
Задзвонив телефон. Чарлі взяв слухавку.
— Ґрем Коутс на зв'язку. Зайдіть до мене.
Цього разу стелаж стояв при стіні, а Ґрем Коутс сидів за своїм столом. Він не запропонував Чарлі сісти. Ґрем Коутс був білим чоловіком середнього віку з залишками дуже світлого волосся. Якби вам довелося забачити його й негайно подумати про тхора-альбіноса в дорогому костюмі, ви були б такі не перші.
— Бачу, ви до нас повернулись. Так би мовити.
— Так, — погодився Товстун Чарлі. І оскільки Ґрем Коутс, схоже, не надто радів його ранньому поверненню, спішно додав: — Вибачте.
Ґрем Коутс стиснув губи, зиркнув у папери на столі, а тоді знову підвів погляд:
— Мені дали зрозуміти, що ви, власне, повернетесь тільки завтра. Ви трохи зарано, еге ж?
— Ми... Тобто я... Я повернувся сьогодні вранці. З Флориди. Подумав, що прийду. Роботи багато. Продемонструю готовність. Якщо можна.
— Безсумовно, — запевнив його Ґрем Коутс. Від цього слова — зіткнення «безсумнівно» і «безумовно» — у Товстуна Чарлі завжди зводило зуби. — Це ваш похорон.
— Власне, мого батька.
— Все одно вирахуємо з ваших лікарняних, — по-тхорячому потягнув шию Ґрем Коутс.
— Ага.
— Мейв Лівінґстон. Стурбована Моррісова вдовиця. Її треба заспокоїти. Добрими словами і обіцянками-цяцянками. Рим не за день будувався. Справа полягає в вирішенні поточних питань з Моррісовою нерухомістю і безперебійному перерахуванні їй коштів. Телефонує мені майже щодня, щоб тримати руку на пульсі. А тим часом я передаю справу вам.
— Гм... Так, — відказав Товстун Чарлі. — Нема спокою нечестивим.
— Цент долар береже, — зауважив Ґрем Коутс, піднявши пальця.
— За гаряче і студене хапатись? — припустив Товстун Чарлі.
— Не покладаючи рук! — підсумував Ґрем Коутс.— Що ж, радий був побалакати. Але в нас обох купа роботи.
Було у Ґремі Коутсі щось таке, що завжди змушувало Товстуна Чарлі в його присутності а) розмовляти штампами і б) снити наяву про велетенські чорні гелікоптери, які спершу відкрили б вогонь, а тоді скинули б ємності з напалмом на офіси Агентства Ґрема Коутса. Звісно, в цих маревах Товстун Чарлі був не на роботі. Він сидів собі у кріселку на літній терасі невеличкої кав'ярні на іншому боці Олдвіча, посьорбував каву з пінкою і час від часу аплодував особливо влучному відру з напалмом.
З цього ви могли б припустити, що небагато мусите знати про службу Товстуна Чарлі, окрім того факту, що він був на ній нещасливий, і загалом ви б мали рацію. Товстуну Чарлі добре давалися цифри, і це тримало його на роботі, але погано давалися впевненість і безпосередність, і це заважало вказати колегам, що саме він робить і скільки насправді зробив. Тому Товстун Чарлі спостерігав, як інші неминуче піднімаються до рівня власної некомпетентності, доки він лишався на посадах нижчого рівня й виконував важливі повсякденні завдання, долучаючись зрештою до лав безробітних і знову починаючи дивитися денні телепрограми. Він ніколи довго не сидів без роботи, але за останні десять років це траплялось надто часто, щоб він уже не почувався хоч якось упевнено на будь-якій посаді. Втім, він не брав це надто близько до серця.
Чарлі зателефонував Мейв Лівінґстон, вдові Морріса Лівінґстона — колись найпопулярнішого в Британії йоркширського коміка з короткими скетчами та давнього клієнта Агентства Ґрема Коутса.
— Доброго дня, — привітався він. — Це Чарльз Нансі, з бухгалтерського відділу Агентства Ґрема Коутса.
— О... — відізвався жіночий голос на тому кінці.— Я думала, Ґрем сам мені зателефонує.
— Він трішки перевантажений. Тому, гм... Він делегував це завдання. Мені. Отже... Я можу вам допомогти?
— Я не впевнена. Я радше цікавилась... Точніше, менеджер у банку цікавився, коли надійде решта грошей з продажу Моррісової нерухомості. Минулого разу Ґрем Коутс пояснив мені... Здається, то було минулого разу... Коли ми говорили... Пояснив, що гроші кудись вкладені... І я розумію, що такі речі вимагають часу... Сказав, що інакше я втрачу багато грошей...
— Що ж, — відказав Товстун Чарлі, — наскільки я знаю, він над цим працює. Але такі речі вимагають часу.
— Так. Думаю, так і є. Я дзвонила на Бі-Бі-Сі, і вони сказали, що зробили кілька виплат після Моррісової смерті. Знаєте ж, що вони випустили на DVD повну версію «Морріс Лівінґстон, я так розумію?». А ще видадуть на Різдво обидві серії «Коротко ззаду і з боків».
— Я не знав, — зізнався Товстун Чарлі. — Але впевнений, що Ґрем Коутс знає. Він завжди про таке в курсі.
— Мені довелося купити собі диск, — з жалем мовила вона.— Але він воскресив усе: дух гриму, запах клубу Бі-Бі-Сі. Це змусило мене засумувати за світлом софітів, можу заприсягнутись. Знаєте, так я і познайомилась із Моррісом. Я танцювала. Робила власну кар'єру.
Товстун Чарлі запевнив, що перекаже Ґрему Коутсу стурбованість банківського менеджера, і поклав слухавку.
Він розмірковував, як хтось узагалі міг сумувати за світлом софітів.
У найгірших Чарлиних кошмарах на нього прямісінько з темного неба спрямовувався прожектор, а він був на сцені, і невидимі люди намагались змусити Товстуна Чарлі стати у світлі й заспівати. І байдуже, як далеко чи як швидко він тікав, або наскільки майстерно ховався: вони знаходили його й витягували знову на сцену поперед десятків облич, на яких світилось очікування. Він завжди прокидався до того, як заспівати, тремтячи і вкриваючись потом, а серце у грудях вибивало канонаду.
Робочі справи крутилися. Товстун Чарлі працював тут уже майже два роки. Він був тут довше за всіх, окрім самого Ґрема Коутса, адже плинність кадрів в агентстві була вкрай високою. І все ж ніхто не радий був його бачити.
Часом Товстун Чарлі сидів за столом, втупившись у вікно, в яке безрадісно торохкали краплини сірого дощу, і уявляв себе десь на тропічному пляжі, де хвилі неможливо блакитного моря розбиваються об неможливо жовті піски. Товстун Чарлі часто міркував про те, чи хоч хтось із людей на пляжах із його уяви, спостерігаючи за білим шумовинням, із яким хвилі накочуються на берег, і слухаючи свист тропічних пташок в пальмах, мріяв колись опинитися в Англії, під дощем, у кімнаті розміром із шафу на п'ятому поверсі, подалі від безживного золотого піску і пекельної нудьги настільки досконалого дня, що його не зміг би покращити навіть вершковий напій із паперовою парасолькою і трохи завеликою дозою рому. Такі думки його заспокоювали.
Дорогою додому Чарлі заскочив до магазину спиртних напоїв, де купив пляшку німецького білого вина, і до невеличкого супермаркету по сусідству за свічкою з запахом пачулі, і забрав піцу з піцерії поруч.