Товстун Чарлі знав цей вираз обличчя. Десь у себе в душі він безліч разів робив такі міни, коли згадували його батька.
— Вона досі живе там, де жила? — спитав Павук. — У сусідньому будинку від того, де росли ми?
— Пані Гіґґлер? Так. Досі там.
— У тебе нічого звідти нема? Картинки, чи може, фотографії?
— Так, я привіз додому цілу купу.
Товстун Чарлі досі не розпакував картонної коробки. Вона все ще стояла в коридорі. Він приніс коробку на кухню і поставив на стіл. Тоді взяв кухонного ножа і перерізав скотч, яким обмотав її, а Павук запустив свої тонкі пальці всередину й перетасував фотографії, ніби гральні карти, поки не витягнув одну: на ній були мама і пані Гіґґлер, які сиділи на капоті машини пані Гіґґлер двадцять п'ять років тому.
— Той порш досі там?
— По-моєму, так, — замислився Товстун Чарлі.
Пізніше йому так і не вдалося згадати, чи то фотографія раптом збільшилась, чи Павук дуже зменшився. Він міг би заприсягтися, що насправді не трапилось ні першого, ні другого. Однак не підлягало сумніву, що Павук зайшов у фотографію, а та затремтіла, запереливалась і поглинула його.
Товстун Чарлі потер очі. На годиннику — шоста ранку, і на кухні він сам-самотою. На столі стояла коробка, заповнена паперами і фотографіями, а ще — порожнє горнятко, яке Чарлі переставив в умивальник. Він пройшов коридором до спальні, ліг у ліжко і проспав, аж доки о сьомій п'ятнадцять не задзвонив будильник.
Четвертий розділ, підсумований вечором вина, жінок і пісень.
овстун чарлі прокинувся.
Згадки про сон, де він зустрів схожого на кінозірку брата, перемішувалися зі сном, у якому до нього заскочив президент Тафт у компанії всіх персонажів мультика про Тома і Джеррі. Чарлі сходив у душ, а тоді сів у метро й поїхав на роботу.
Весь день його в голові щось ятрило, і він не знав, що то було. Чарлі ставив речі не на свої місця. Забував про справи. Якоїсь миті він заспівав просто за столом — не тому, що почувався щасливо, а просто тому, що забув не співати. Він усвідомив, що робить, лише коли Ґрем Коутс власного персоною просунув голову в двері кабінетика Чарлі, щоб його вишпетити.
— Жодних радіо, програвачів, плеєрів та інших музичних застосунків у офісі! — грізно вилупився він на Чарлі. — Це говорить про злочинно неприпустиму на робочому місці недбалість!
— Це не радіо, — зашарівся Товстун Чарлі.
— Ні? То що то таке, заради бога?
— То я.
— Ви?
— Так, я... співав. Вибачте, я...
— Побий мене грім, я міг би заприсягтися, що то радіо. Одначе я помилявся. Святий боже. Що ж, із такими рясними талантами й визначними уміннями вам би, певне, піти від нас розважати натовп, виступати на сцені чи хоча б у шоу на пляжі, а не протирати штани в офісі, де інші намагаються працювати. Еге ж? У місці, де вирішуються долі людських кар'єр.
— Ні, — відказав Товстун Чарлі, — я не хочу звільнятись. Я просто не подумав.
— У такому разі, — продовжив Ґрем Коутс, — навчіться придушувати в собі співочі пориви. Прибережіть їх для ванни, душу чи притримайте коней до миті, коли вболіватимете за улюблену футбольну команду. Особисто я підтримую «Крістал Пелес». В іншому разі вам доведеться шукати нового роботодавця.
Товстун Чарлі усміхнувся, а потім до нього дійшло, що усмішка не надто доречна, і він напустив на себе серйозного вигляду, але до того часу Ґрем Коутс уже пішов. Тому Товстун Чарлі тихенько вилаявся, склав руки на столі і схилив на них голову.
— Це ви співали? — зазирнула одна з дівчат із відділу співпраці з артистами. Товстуну Чарлі ніколи не вдавалося запам'ятати їхні імена. Поки він їх вивчав, дівчата вже звільнялись.
— Боюся, що так.
— Що ви співали? Було гарно.
Товстун Чарлі збагнув, що не знає:
— Не певен. Я не слухав.
— Він має рацію, — тихенько засміялась дівчина.— Вам би записувати платівки, а не гаяти тут час.
Товстун Чарлі не знав, що й сказати. Розчервонівшись, він став викреслювати якісь цифри, робити нотатки, писати на липких папірцях записки і наклеювати їх на монітор, поки не впевнився, що дівчина пішла геть.
Подзвонила Мейв Лівінґстон: чи не міг би, будь ласка, Товстун Чарлі пересвідчитись, що Ґрем Коутс зателефонує її банківському менеджеру? Чарлі відповів, що зробить усе можливе. Вона з натиском наказала йому в цьому переконатися.
О четвертій по обіді на мобільний зателефонувала Розі, щоб сказати, що в її квартирі знову є вода, і поділитись доброю новиною: її мама вирішила виявити цікавість до майбутнього весілля і запросила її ввечері до себе, щоб усе обговорити.
— Ну, — відказав Чарлі,— якщо вона організовуватиме банкет, ми зекономимо на їжі цілий статок.
— Це не дуже чемно. Ввечері подзвоню і розкажу, як усе минуло.
Товстун Чарлі сказав, що любить її, і поклав слухавку. Хтось на нього дивився. Він обернувся.
— Хто дзвонить в особистих справах у робочий час, — виголосив Ґрем Коутс, — пожне бурю. Знаєте, хто це сказав?
— Ви?
— Саме так, і не інакше. Не інакше, саме так. І ніколи ще не звучало слів правдивіших. Вважайте це формальним попередженням, — і Ґрем Коутс обдарував його такою самовдоволеною усмішкою, що Чарлі мимоволі почав розмірковувати над можливими наслідками того, як його кулак втиснеться у зручно наставлене сонячне сплетіння боса. Він вирішив, що ворожить надвоє між звільненням і судовим позовом за напад. І все одно, подумалось йому, було б чудово...
Товстун Чарлі не був від природи схильний до жорстокості, але мріяти йому ніхто не міг заборонити. Зазвичай він мріяв про маленькі і приємні речі. Йому мріялось мати достатньо грошей, щоб їсти в дорогих ресторанах, коли заманеться. Мріялось мати роботу, де ніхто не вказуватиме, що робити. Мріялось мати можливість співати, щоб за це не було соромно, десь, де ніхто не зміг би його почути.
Однак у те пообіддя його мрії набули інакшої форми. Для початку, він міг літати, і кулі відскакували від його могутніх грудей, коли він шугав із неба, щоб урятувати Розі від банди мерзенних викрадачів-негідників. Вона міцно тулилась до нього, коли вони відлітали за обрій, до його Палацу Крутості, а там уже її настільки переповнило почуття вдячності, що вона радісно вирішила не перейматися своїм чеканням-до-весілля і почати перевіряти, як швидко вони зможуть наповнити банку...
Ці мрії полегшували нервове життя у Агентстві Ґрема Коутса, де доводилося повідомляти людям, що виплату їхніх чеків відкладено, і займатися вибиванням боргів.
О шостій вечора Чарлі вимкнув комп'ютер і п'ятьма сходовими маршами спустився на вулицю. Дощу не було. Над головою сутінковим хором міста кружляли і щебетали шпаки. На тротуарі всі кудись поспішали. Переважно вони, як і сам Товстун Чарлі, йшли вулицею Кінґсвей до станції метро Голборн. Їхні голови були похилені, а обличчя виказували: ці люди квапляться дістатись на ніч додому.
Однак був на тротуарі чоловік, який нікуди не квапився. Він стояв обличчям до Товстуна Чарлі і решти пасажирів, а його шкіряна куртка тріпотіла на вітрі. Він не всміхався.
Товстун Чарлі помітив його з іншого кінця вулиці, і що ближче підходив, тим нереальнішим здавалось усе навколо. День ніби розтанув, і до Чарлі нарешті дійшло, що саме він сьогодні весь час намагався згадати.
— Привіт, Павуче, — привітався він, коли підійшов.
Всередині Павука ніби бушувала буря. Здавалося, він от-от заплаче. Товстун Чарлі не розумів. На обличчі і в позі брата було надто багато емоцій, і перехожі присоромлено від нього відверталися.
— Я був там, — голос Павука звучав глухо. — Бачив пані Гіґґлер. Вона відвела мене на могилу. Мій батько помер, а я навіть не знав про це.
— Він був і моїм батьком, Павуче, — зауважив Товстун Чарлі. Він розмірковував, як так вийшло, що він забув про Павука, що спросоння геть знехтував його появою.