Товстун Чарлі захитав головою:
— Що таке «тадам-там-тадам-там-там»?
— Нічого. Я просто так сказав, щоб показати, де мають бути слова. Але я не просунувся далі. Я ж не міг з'явитись до тебе з одним рядочком, тадамканням і огризком епічної поеми, правда? Я б тебе цим зневажив.
— Ну...
— Так отож. Тому натомість я поїхав на тиждень на Гаваї. Як я й казав, виникли справи.
Товстун Чарлі випив ще вина. Те починало йому подобатись. Інколи потужні смаки пасують до потужних емоцій, і сьогодні був саме той випадок.
— Але ж проблема не завжди була в другому рядочку поеми?
Павук накрив жилавою долонею пухку руку Товстуна Чарлі:
— Досить про мене. Розкажи краще про себе.
— Нічого особливо цікавого, — відказав Товстун Чарлі. Він розповів братові про своє життя. Про Розі та її матір, про Ґрема Коутса та його агентство. Брат кивав. Тепер, коли Товстун Чарлі це озвучував, його життя здавалось йому неймовірно пісним.
— Однак, — по-філософськи підсумував Товстун Чарлі, — з іншого боку, є ж усі оці люди, про яких ми читаємо в жовтій пресі. Вони ж весь час скаржаться на те, які в них порожні, безсенсові і нудні життя.
Чарлі перехилив пляшку над своїм фужером в надії, що там вистачить вина ще на ковток, але до посудини ляпнулась хіба самотня крапля. Пляшка спорожніла. У ній і так було набагато більше вина, ніж мала б уміщати в себе будь-яка пристойна пляшка, але тепер воно скінчилося.
Павук підвівся.
— Я зустрічав таких людей. З обкладинок глянцевих журналів. Жив серед них. Бачив їхні порожні і нудні життя зблизька. Спостерігав за ними з тіні, поки вони думали, що самі-одні. І можу сказати тобі, брате, боюся, ніхто з них не помінявся би з тобою життям і під дулом пістолета. Ходімо.
— Що? Куди ми...
— Ми йдемо. Ми покінчили з першою частиною нашої тризни. Ми осушили вино. Залишилось ще дві речі.
— Ем...
Товстун Чарлі пішов за Павуком назовні, сподіваючись, що прохолодне нічне повітря освіжить його голову. Цього не трапилося. Товстуну Чарлі здавалось, що якби його голова не була міцненько припаяна до в'язів, то могла б відлетіти геть. Павук заявив:
— Тепер жінки. А тоді пісня.
Варто, мабуть, зауважити, що у світі Товстуна Чарлі жінки не з'являлись просто так. Спершу вас мали жінці представити; тоді слід було набратися сміливості заговорити: потім треба було знайти тему для розмови, а коли ви вже видряпались на такі висоти, на підкорення чекали нові вершини. Треба було наважитись запитати, чи зайнята жінка у суботу ввечері, а тоді найчастіше виявлялось, що в суботу ввечері жінкам терміново треба помити голову, заповнити щоденники, доглянути австралійського папугу чи весь вечір просидіти біля телефону в очікуванні, що зателефонує інший.
Але Павук жив у геть іншому світі.
Вони валандались Вест-Ендом, зупинившись біля переповненого пабу. На тротуар вивалилась галаслива компанія, з якою Павук привітався, і виявилось, що то святкування дня народження панни на ім'я Сибілла, яку дуже втішила Павукова пропозиція почастувати її та її друзів святковими напоями. Він розповів кілька анекдотів («мені б курочку...», «о, мсьє — знавець вишуканих збочень!») і відповідав на власні жарти вибуховим, щасливим сміхом. Він запам'ятав імена всіх присутніх. Він розмовляв і чув, що йому кажуть. Коли Павук оголосив, що пора знайти інший паб, всі святкувальниці, як одна, вирішили до нього приєднатися...
Поки вони дістались наступного пабу, Павук нагадував рок-зірку. Дівчата просто обсіли його. Вони пригортались до Павука, а деякі напівжартома-напівсерйозно цілували його. Товстун Чарлі спостерігав за цим із заздрісним жахом.
— Ти його охоронець? — поцікавилась одна з дівчат.
— Га?
— О-хо-ро-нець. Ти його охоронець?
— Ні. Я його брат.
— Ого. Я й не знала, що в нього є брат. По-моєму, він офігенний.
— І по-моєму, — погодилась інша дівчина, яка деякий час пригорталась до Павука, перш ніж її відтіснили суперниці. Вона вперше зауважила Чарлі.— Ти його менеджер?
— Ні, то його брат,— утрутилась перша. І дошкульно зауважила: — Він саме мені про це казав.
— Ти теж зі Штатів? — проігнорувавши її, спитала в Чарлі друга дівчина. — Ти начебто говориш з акцентом...
— У дитинстві я жив у Флориді, — відказав Чарлі.— Тато американець, а мама, ну, взагалі вона була з Сан-Ендрюса, але росла в...
Його ніхто не слухав.
Коли вони вирушили далі, рештки компанії з дня народження супроводжували їх. Жінки оточили Павука і влаштували йому справжній допит, довідуючись, куди вони рухатимуться далі. Звучали пропозиції ресторанів і нічних клубів. Павук усміхався і мовчки крокував далі.
Товстун Чарлі тупцював слідом, почуваючись іще недоречнішим, ніж зазвичай.
Урешті вони опинились у світі неону і ліхтарів. Павук обіймав одночасно кількох жінок. Він цілував то одну, то іншу, не вирізняючи жодну, схожий на людину, яка по черзі відкушує по шматочку від різних тропічних фруктів. Жодна з них, здається, не мала нічого проти.
Це ненормально, думав собі Товстун Чарлі. Так не має бути. Він навіть не намагався угнатися за братом, його вистачало тільки на те, щоб не відставати.
На язику досі був гіркуватий присмак вина.
Він збагнув, що поруч крокує дівчина, невеличка і гарненька, схожа на шкодливе ельфеня. Вона смикнула його за рукав:
— Що ми робимо? Куди ми йдемо?
— Ми оплакуємо мого батька. Здається.
— Це що, якесь реаліті-шоу?
— Сподіваюсь, ні.
Павук зупинився і обернувся. Чарлі стурбував блиск у братових очах.
— Ми на місці, — оголосив той. — Наша мандрівка завершена. Ось чого йому хотілося б!
Напис від руки на листку ядуче-жовтогарячого паперу на дверях пабу повідомляв: «СЬОГОДНІ. НА ДРУГОМУ ПОВЕРСІ. КАРОАКЕ».
— Пісня! — продовжив Павук. — Час для шоу!
— Ні, — Товстун Чарлі спинився як укопаний.
— Він це любив, — наполіг Павук.
— Я не співаю. Не прилюдно. І я п'яний. І... Думаю, це не дуже хороша ідея.
— Це чудова ідея, — усмішка Павука була цілковито переконливою. Якщо слушно скористатись такою усмішкою, можна розпочати хрестовий похід. Упевненості Товстуна Чарлі вона, однак, не похитнула. Він продовжив сперечатись, намагаючись приховати паніку:
— Послухай. Є речі, яких люди просто не роблять, розумієш? Дехто не літає. Дехто не займається сексом на людях. Дехто не зникає, оточений хмарами диму. А я не роблю нічого з цього, і не співаю теж.
— Навіть для тата?
— Особливо для тата. Він не виставлятиме мене на посміховисько ще й із потойбіччя. Ну, не більше, ніж він це вже зробив.
— Пардон, — нагадала про своє існування одна з дівчат, — пардон, але може, ми таки зайдемо? Бо я змерзла, а Сибіллі треба попісяти.
— Ми заходимо, — всміхнувся їй Павук.
Товстун Чарлі хотів було заперечити, наполягти на своєму, але його просто внесло досередини. Він ненавидів себе. Наздогнав Павука аж на сходах.
— Я зайду. Але не співатиму.
— Ти вже зайшов.
— Я знаю. Але я не співатиму.
— Немає сенсу казати, що ти не зайдеш, якщо ти вже всередині.
— Я не вмію співати.
— Хочеш сказати, ніби весь хист до музики теж дістався у спадок мені?
— Я хочу сказати, що як відкрию рота, щоб заспівати на людях, то обригаюся.
— Просто подивися, як це робитиму я, — заспокійливо стис передпліччя Чарлі Павук.
Іменинниця та дві її подруги видерлись на невеличке підвищення і радше прохихотіли, ніж проспівали «Королеву танцю» «Абби». Товстун Чарлі посьорбував джин-тонік, який хтось тицьнув йому до рук, і скрушно зітхав на колену фальшиву ноту і не змінену тональність. Решта компанії привітала співачок оплесками.
На сцену видряпалась інша дівчина. Це була та сама, яка запитувала в Товстуна Чарлі, куди вони прямують. Зазвучали перші акорди «Будь поруч» Бена Кінга, і дівчина заспівала (десь дуже приблизно на тому місці, де мала бути перша фраза). Вона не влучила у жодну ноту, не прочитала правильно жодної фрази і промазала з кожнісіньким вступом. Товстун Чарлі їй співчував.