Він не зміг знайти халата, тому видобув із шафи спортивний костюм, аби почуватись достатньо вдягненим для далекої подорожі коридором на кухню.
Запищав телефон, і Чарлі закопирсався в куртці, яка валялась на підлозі біля ліжка, знайшов апарат і відкрив його. Буркнув щось у слухавку з усією знеособленістю, на яку був здатний, просто на випадок, якщо телефонує хтось із Агентства Ґрема Коутса, щоб з'ясувати, де він.
— Це я, — почувся зі слухавки голос Павука. — Все гаразд.
— Ти сказав, що я помер?
— Краще. Я сказав, що я — це ти.
— Але... — Товстун Чарлі намагався скласти думки докупи.— Але ж ти — не я!
— Я в курсі. Але сказав, що я — це ти.
— Ми ж навіть не схожі!
— Братику, ти робиш із мухи слона. Я про все подбав. Ой-ой. Мушу йти, зі мною хоче поговорити пан начальник.
— Ґрем Коутс? Слухай, Павуче...
Але Павук уже поклав слухавку, і екран згас.
У двері зайшов халат Чарлі. У халаті була дівчина. Їй халат пасував значно більше, ніж коли-небудь міг пасувати самому Чарлі. В руках у дівчини була таця, на якій стояло горнятко з чимось і склянка з водою, в якій шипів Алказельцер.
— Випий і те, і інше, — скомандувала дівчина. — Спершу те, що в горнятку. Залпом.
— А що в горнятку?
— Гоголь-моголь, ворчестерський соус, табаско, сіль, краплина горілки, всяке таке. Або доконає, або зцілить. Давай, пий,— її тон не терпів заперечень.
Товстун Чарлі випив.
— Господи.
— Ага. Але ти досі живий.
Чарлі не був у цьому певен, але Алказельцер однаково випив. Тоді раптом до нього дійшло:
— Гм... Слухай, ми з тобою вчора, ми, ну, розумієш...?
Дівчина, здавалося, не зрозуміла нічогісінько:
— Ми... що?
— Ну чи ми... цей... Зайнялись... цим?
— Ти хочеш сказати, що не пам'ятаєш?— Її неначе роздушило.— Ти казав, що то був найкращий секс в твоєму житті. Що відчуття були такі, ніби до того ти ніколи не кохався з жінкою. Ти був трохи богом, трохи — твариною, трохи — невпинною секс-машиною...
Товстун Чарлі не знав, куди подіти очі. Вона захихотіла.
— Я стібуся. Я просто допомогла твоєму братові притарабанити тебе додому, ми тебе вимили, а потім — сам знаєш.
— Ні. Не знаю.
— Ну, тебе геть вирубило, а в тебе величеньке ліжко. Не знаю, де спав твій брат. Він, по ходу, здоровий, як бик. Прокинувся на світанку, усміхнений і свіженький.
— Він пішов до мене на роботу. Сказав, що він — це я.
— А вас що, не змогли розрізнити? Ну, тобто, ви ж не близнята.
— Вочевидь, не змогли, — Чарлі похитав головою і глянув на дівчину. Вона показала йому рожевого язичка. — Як тебе звуть?
— Ти хочеш сказати, що забув? А я пам'ятаю. Тебе звуть Товстуном Чарлі.
— Чарльз. Просто Чарльз.
— Я Дейзі, — і вона простягнула долоню. — Приємно познайомитися.
Вони урочисто потисли руки.
— Мені вже трохи краще, — зізнався Чарлі.
— Я ж казала. Доконає або зцілить.
Павуків день в офісі минав просто пречудово. Він майже ніколи не працював в офісах. Він узагалі майже ніколи не працював. Все було новим, чудесним і дивовижним — від манюсінького ліфта, яким він ривками піднявся на п'ятий поверх, до офісного лабіринту в Агентстві Ґрема Коутса. Павук захоплено витріщився на скляну вітрину в коридорі, напаковану запилюженими нагородами. Він волочився кабінетами, і коли хтось запитував, хто він такий, то просто відповідав: «Я — Товстун Чарлі Нансі», і оскільки він казав це божественним голосом, все робилося правдою.
Він знайшов чайну кімнату і зробив собі кілька чашок чаю. Тоді приніс їх до стола Товстуна Чарлі і розставив у вкрай мистецькій манері. Погрався з комп'ютерною мережею. Та спитала в нього пароль. «Я — Товстун Чарлі Нансі», сказав він мережі, але досі лишились місця, куди та не хотіла його пускати. Тож він сказав: «Я — Ґрем Коутс» — і мережа розкрилась перед ним, мов квітка.
Павук колупався в комп'ютері, допоки не занудився.
Він дав раду вхідним листам Товстуна Чарлі. Тоді дав раду листам, що чекали на відправлення.
Він збагнув, що Чарлі от-от має прокинутись, тому набрав брата, щоб його заспокоїти. Щойно він відчув, що має в тому якісь успіхи, в двері просунув голову Ґрем Коутс, повитирав пальцями схожі на підошви губи і поманив Павука.
— Мушу йти, — сказав Павук братові. — Зі мною хоче поговорити пан начальник.
І поклав слухавку.
— Телефонуємо в особистих справах в робочий час, Нансі, — зауважив Ґрем Коутс.
— Без-сука-мовно, — погодився Павук.
— І це ви про мене висловились як про «пана начальника»?— перепитав Ґрем Коутс. Вони дісталися кінця коридору і зайшли в кабінет шефа.
— Ви ж найпанськіший. І найначальничистіший.
Ґрем Коутс мав спантеличений вигляд. У нього зародилась підозра, що з нього кепкують, але певності він не мав, і це його бентежило.
— Ну, сідайте-сідайте.
Павук всівся.
Ґрем Коутс мав звичку тримати плинність кадрів в Агентстві Ґрема Коутса на сталому рівні. Дехто приходив і йшов. Інші приходили і залишались рівно до тієї миті, коли їхні робочі місця починали підпадати під якийсь закон про захист робітників. Товстун Чарлі протримався довше, ніж будь-хто: рік і одинадцять місяців. Вже за місяць у його життя могли увійти оплата за понаднормовий робочий час чи суди з приводу роботи в галузі.
Перш ніж когось звільнити, Ґрем Коутс виголошував промову. Він нею дуже пишався.
— Те, що нас не вбиває, — почав він, — робить нас сильнішими. Немає лиха без добра.
— Буде добре, — погодився Павук, — як зле мине.
— А. Так, так. Точно. Що ж, коли ми бредемо цією дорогою сліз, слід зупинятись, щоб поміркувати про...
— Перший удар, — перебив Павук, — найболючіший.
— Що? А, так, — Ґрем Коутс засовався, згадуючи, що там було далі. — Щастя схоже на метелика.
— Або на синю птаху.
— Саме так. Я можу закінчити?
— Авжеж. Почувайтесь як удома, — радісно відказав Павук.
— І щастя кожної душі в Агентстві Ґрема Коутса важить для мене не менше, ніж моє власне.
— Не можу висловити словами, яким щасливим це робить мене.
— Так.
— Що ж, мабуть, мені краще вернутися до роботи. Але було кайфово поспілкуватись. Якщо надумаєте поділитись ще чимось, то ви знаєте, де мене знайти.
— Щастя, — повторив Ґрем Коутс. Його голос звучав трохи здавлено. — Знаєте, Нансі, Чарльзе, я міркував ось про що: чи ви тут щасливі? Чи не здається вам, що ви могли б стати щасливішим деінде?
— Я про це не міркував. А знаєте, про що я міркував?
Ґрем Коутс промовчав. Такого раніше ніколи не було. Зазвичай на цю мить люди розуміли, звідки дме вітер, впадали в стан шоку, а обличчя ставали розгубленими. Іноді люди плакали. Ґрем Коутс ніколи не був проти їхнього плачу.
— Я міркував, — продовжив Павук, — про призначення рахунків на Кайманових островах. Розумієте, скидається на те, що гроші, які повинні надходити на рахунки наших клієнтів, інколи замість цього прямують на Кайманові острови. Такий спосіб організації фінансів видається мені вкрай чудернацьким. Те, що гроші осідають не на тих рахунках. Ніколи раніше такого не бачив. Сподівався, що ви зможете пояснити мені цю чудасію.
Ґрем Коутс побілів, як стіна. Таким кольорам у каталогах із фарбами зазвичай дають назви на кшталт «Пергамент» чи «Магнолія». Тоді перепитав:
— Як ви отримали доступ до цих рахунків?
— Комп'ютери, — знизав плечима Павук. — Вони бісять вас так само, як і мене? Що тут вдієш?
Кілька довгих секунд Ґрем Коутс розмірковував. Йому завжди подобалось вважати свої фінансові махінації такими заплутаними, що навіть якби колись Бюро з контролю над шахрайством і з'ясувало, що він чинив якісь злочини, їм було б украй тяжко пояснити суду присяжних, що саме то були за злочини. Тому з усією безтурботністю, на яку він був здатний, Ґрем Коутс заявив: