— У тому, щоб мати офшорні рахунки, немає нічого протизаконного.
— Протизаконного? Сподіваюсь, нема. Тобто якби я побачив щось протизаконне, мені довелося б негайно повідомити компетентні органи.
Ґрем Коутс взяв до рук ручку, а тоді знову поклав її на стіл.
— А. Що ж, як би не було приємно спілкуватись, бавити час і в інші способи зависати з вами, Чарльзе, маю підозру, що в нас обох є робота, якій слід дати раду. Час не жде. Прокрастинація краде дорогоцінні хвилини.
— Життя як музика німа, — підказав Павук, — по радіо її нема.
— Як забажаєте.
Нарешті Товстун Чарлі знову започувався людиною. Біль відступив. Повільні й неуникні хвилі нудоти перестали накочуватись. Він ще не був певен, що світ — гарненьке і радісне місце, але принаймні більше не перебував у дев'ятому колі похмільного пекла, і це вже непогано.
Дейзі захопила ванну кімнату. Чарлі почув звук відкрученого крану, а тоді вдоволене хлюпання.
Він постукав у двері.
— Я тут, — озвалася Дейзі. — У ванній.
— Знаю. Точніше, не знаю, але десь так і припускав.
— А що?
— Я просто подумав... Чому ти приїхала сюди. Вчора.
— Ну... Ти був у гівно. Я подумала, що твоєму брату не завадить допомогти. А я сьогодні вранці не працюю. Тому... Вуаля.
— Вуаля, — вторував Товстун Чарлі. З одного боку, вона йому співчувала. З іншого, їй направду подобався Павук. Угу. Його брат з'явився тільки трохи більше дня тому, але Чарлі вже відчув, що в цих нових сімейних стосунках не лишилось місця для сюрпризів. Павук був крутим, а він — тим, другим.
— У тебе приємний голос, — раптом почулось з ванни.
— Що?
— У таксі, поки ми їхали додому, ти співав. «Незабутню». Було дуже мило.
Йому якось вдалося витіснити інцидент у караоке з голови в темну місцину, куди люди скидають те, чого соромляться. Тепер спогад повернувся, і Чарлі про це пошкодував.
— У тебе класно виходило, — продовжила вона.— Заспіваєш потім для мене?
Чарлі почав гарячково міркувати, але від гарячкових міркувань його врятував дзвінок у двері.
— Хтось прийшов, — мовив він.
Тоді спустився сходами, відчинив, і все стало куди гірше. Мати Розі окинула його поглядом, від якого могло б скиснути молоко. Мовчки. У неї в руках був великий білий конверт.
— Доброго дня, — знітився Товстун Чарлі. — Пані Ноа. Гм. Радий вас бачити.
Вона пирхнула і підняла конверт перед собою:
— Ага. Ти тут. Що ж. Ти запросиш мене зайти?
Точно, подумав Товстун Чарлі. Без запрошення вона не зможе зайти досередини. Просто скажи ні, і вона змушена буде забратись.
— Звісно, пані Ноа. Заходьте, будь ласка. — То он як вампіри це роблять. — Хочете горнятко чаю?
— Не думай, що в такий спосіб зможеш обвести мене довкруж пальця. Бо не зможеш.
— Ем... Гаразд.
Догори вузькими сходами і на кухню. Мати Розі роззирнулась, і на її обличчі ніби відбилось: це місце не відповідало її стандартам гігієни, адже тут були їстівні продукти.
— Кави? Води?— Не кажи «вощаний фрукт».— Вощаний фрукт?— Курва.
— Із розповідей Розі я зрозуміла, що твій батько недавно помер?
— Так. Помер.
— Коли помер тато Розі, в «Кухарях і Кулінарії» випустили чотиристорінковий некролог. Написали, що він одноосібно привіз до цієї країни карибський ф'южн.
— Гм.
— І він, скажімо так, не залишив мене без копієчки. Його життя було застраховане, і йому належали акції двох успішних ресторанів. Я дуже заможна жінка. Коли я помру, все це відійде Розі.
— Я піклуватимусь про неї, коли ми одружимось. Не хвилюйтеся.
— Я не кажу, що ти одружуєшся з нею лише через гроші, — запевнила його мама Розі тоном, з якого було чітко зрозуміло, що саме це вона і має на увазі.
— Пані Ноа, чим я можу вам допомогти? — Товстун Чарлі відчув, як у нього знову розболілась голова.
— Ми з Розі поговорили і дійшли висновку, що мені слід допомогти вам із плануванням весілля, — манірно заявила мама Розі. — Мені потрібен список твоїх родичів і друзів. Тих, кого ти планував запросити. Імена, адреси, імейли і телефонні номери. Я підготувала бланк, який тобі треба буде заповнити. Подумала, що зекономлю на відправці і кину його до поштової скриньки сама, оскільки й так минатиму Максвелл-Ґарденс. Не сподівалася застати тебе вдома, — вона простягнула йому великого білого конверта. — Загалом на весіллі буде дев'яносто людей. Ти можеш запросити вісьмох членів родини і шістьох друзів. Друзі і четверо членів родини будуть за столом «З». Решта родичів розташуються за столом «В». Ми посадили б твого батька з нами за головний стіл, але зважаючи, що він відійшов, ми перемістили на його місце Розину тітку Вініфред. Ти вже вирішив, хто буде твоїм дружбою?
Товстун Чарлі похитав головою.
— Що ж, переконайся, що він не бовкне чогось вульгарного. Я не хочу чути від твого дружби жодного слова, яке не могла б почути в церкві. Зрозумів?
Товстун Чарлі замислився, що зазвичай чує в церквах мама Розі. Напевне, тільки крики: «Назад! Повертайся до пекла, нечисть!», а далі здивовані перешіптування: «Воно живе?» і нервові розпитування, чи згадав хтось узяти з собою осикові кілки й молоток.
— Гадаю, що у мене понад десять родичів, — сказав Товстун Чарлі. — Розумієте, в мене є кузени, і двоюрідні тітки, і всяке таке.
— Ти, вочевидячки, не в стані второпати, — фиркнула Розина мати, — що весілля коштують грошей. Я виділила по 175 фунтів на столики від «А» до «Г» — столик «А» буде головний — за ними сидітимуть найближчі родичі Розі і мій жіночий клуб. На столики від «Д» до «Ж» виділено по 125 фунтів, за ними сидітимуть знайомі, діти, і так далі, і тому подібне.
— Ви сказали, що мої друзі сидітимуть за столиком «З», — озвався Чарлі.
— Це столики рангом нижче. За ними не подаватимуть закуски з авокадо і креветками та шеррі-трайфл.
— Коли ми з Розі востаннє про це розмовляли, то дійшли згоди, що обираємо карибську кухню...
— Вона іноді сама не розуміє, чого хоче, — пирхнула Розина мама.— Але зараз ми з нею дійшли згоди.
— Слухайте, гадаю, мені слід спершу поговорити з Розі, а тоді вже з вами.
— Просто заповни бланки, — сказала вона. Тоді підозріливо додала: — А чому це ти не на роботі?
— Я, гм... Я не там... Я не там. Скажімо, в мене сьогодні вранці вихідний. Не йду сьогодні на роботу. Я... Не йду.
— Сподіваюсь, ти попередив Розі. Вона сказала, що домовилась із тобою пообідати і тому не може пообідати зі мною.
Товстун Чарлі переварив почуте.
— Так. Гм. Ну, дякую, що заскочили, пані Ноа. Я поговорю з Розі і...
На кухню зайшла Дейзі. Вона накрутила на голову рушника, халат Чарлі прилип до вологого тіла. Дівчина спитала:
— У тебе ж є помаранчевий сік, правда? Здається, я бачила його, коли нишпорила тут раніше. Як твоя голова, краще? — вона відчинила дверцята холодильника і налила собі склянку апельсинового соку.
Розина матір кахикнула. Звучало це кахикання так, ніби пляжем покатуляла галька.
— Привіт, — сказала Дейзі. — Я Дейзі.
На кухні почало холоднішати.
— Справді? — мовила матір Розі. З останнього «-ді» звисали бурульки.
— Цікаво, як ми називали б помаранчі, — зазначив Товстун Чарлі у паузі, — якби вони не були помаранчевими. Уявіть собі якийсь раніше невідомий фрукт, який називається блакитняк. Ми пили би блакитний сік?
— Що? — перепитала мама Розі.
— Господи, ти б чув, що ти верзеш, — весело відказала Дейзі. — Ну добре, піду пошукаю свій одяг. Було приємно познайомитись.
Вона вийшла. Чарлі не наважувався відновити дихання.
— Хто, — бездоганно спокійно заговорила мама Розі. — Це. Така.
— Моя сес... Кузина. Моя кузина, — випалив Товстун Чарлі. — Вона мені як сестра. Коли ми росли, то були дуже близькими. Вписалась вчора ввечері. Трохи дикувата. Ну. Так. Ви побачите її на весіллі.