— Посадимо її за столик «З». Думаю, їй там буде зручніше, — Розина мама сказала це таким тоном, яким більшість людей спитала б: «Ти хочеш померти швидко чи дозволимо Монґо погратись?».
— Так. Добре. Був радий вас бачити. Ну, у вас, напевне, купа справ. А мені пора на роботу.
— Ти ж казав, що в тебе вихідний.
— Ранок. Вихідний ранок. І він майже закінчився. Мені пора на роботу, тому до побачення.
Вона притисла до себе торбинку і підвелась. Товстун Чарлі провів жінку в коридор.
— Був радий побачитись.
Розина мама кліпнула, десь так, як кліпають пітони перед тим, як накинутись на жертву. Тоді гукнула:
— До побачення, Дейзі. Зустрінемось на весіллі.
Дейзі, на якій вже були бюстгальтер і трусики, визирнула в коридор.
— Бережіть себе, — побажала вона мамі Розі, натягуючи футболку, і знову зникла в кімнаті Чарлі.
Поки Чарлі зводив маму Розі долі сходами, вона мовчала. Чоловік відчинив для неї двері, і поки вона його минала, зауважив на її обличчі дещо жахливе, щось, що, змусило його шлунок зав'язатись у ще тугіший вузол, ніж раніше. Мама Розі щось робила ротом. Губи розтягнулись у кутиках, ніби жінку спіткав раптовий напад. Схожа на череп, до якого допасували уста, мама Розі посміхалась.
Чарлі зачинив за нею двері і, тремтячи, залишився постояти біля сходів. Тоді з виглядом людини, яка прямує на електричний стілець, таки піднявся.
— Хто то була? — поцікавилась майже одягнена Дейзі.
— Мама моєї нареченої.
— Яка радісна жіночка. — На Дейзі були ті самі речі, що й учора.
— Ти що, так і підеш на роботу?
— Господи, ні, звісно. Поїду додому і переодягнусь. Я все одно не з'являюся на роботу в такому вигляді. Можеш викликати мені таксі?
— Тобі куди?
— До Гендона.
Чарлі викликав місцеве таксі. Тоді сів на підлогу в коридорі і спробував виміркувати кілька потенційних сценаріїв; жоден з них не вимірковувався.
Хтось стояв поруч.
— У мене в торбинці є вітамін В в таблетках. Можеш ще спробувати посмоктати ложечку меду. Мені від цього ні тепло, ні холодно, але моя сусідка по квартирі божиться, що це допомагає при похміллях.
— Справа не в цьому, — пояснив Чарлі. — Я сказав, що ти моя кузина. Щоб вона не думала, що ти моя, що ми з тобою, ну... Дивна дівчина в квартирі... Сама розумієш.
— Кузина, еге ж? Що ж, не парся. Думаю, вона про мене зовсім забуде, а якщо і ні, то скажи, що я зникла з країни за загадкових обставин. Ти мене більше ніколи не побачиш.
— Справді? Обіцяєш?
— Не конче говорити про це таким задоволеним тоном.
Знадвору почувся гудок клаксона.
— Це має бути моє таксі. Встань і попрощайся.
Він підвівся. Вона обійняла його і повторила:
— Не парся.
— Здається, мені кінець.
— Неправда.
— Я приречений.
— Дякую, — сказала вона. А тоді нахилилась до нього і поцілувала в губи, довше і пристрасніше, ніж це було доречно, враховуючи їхнє недавнє знайомство. Тоді усміхнулась, безтурботно покрокувала сходами до дверей і пішла геть.
— Напевне, — сказав спантеличений Чарлі вголос, коли зачинилися двері, — це все не насправді.
Він досі відчував присмак її губ: помаранчевий сік і малина. То був поцілунок. Серйозний поцілунок. У тому поцілунку була пристрасть, якої він ніколи не відчував раніше, навіть із...
— Розі, — мовив Чарлі.
Він відкрив мобільника і натис цифру швидкого набору її номера.
— Ви зателефонували Розі, — озвався її голос зі слухавки. — Я зайнята або знову загубила телефон. Це автовідповідач. Зателефонуйте на домашній або залиште повідомлення.
Товстун Чарлі закрив телефон. А тоді одягнув плаща поверх спортивного костюма і, тільки трохи мружачись на нестерпне денне світло, вийшов на вулицю.
Розі Ноа хвилювалась, і сам цей факт хвилював її ще більше. І винна в тому хвилюванні, як і багато ще в чому у світі Розі (хотіла вона те визнавати чи ні), була її матір.
Розі звикла до світу, в якому сама ідея її весілля з Товстуном Чарлі Нансі викликала у матері відразу. Вона сприймала материн протест проти її шлюбу як небесний знак, що вона все робить правильно, навіть якщо вона сама не була в цьому достоту впевнена.
І, звісно, вона кохала Чарлі. Він був надійним, утішливим, розважливим...
Несподівана зміна материної думки щодо Товстуна Чарлі розхвилювала Розі, а раптовий мамин ентузіазм щодо організації весілля і взагалі глибоко стурбував.
Вона телефонувала нареченому минулого вечора, щоб це обговорити, але він не відповідав на дзвінки. Розі подумала, що той, напевне, рано заснув.
Тому вона вирішила пожертвувати заради розмови з ним обідньою перервою.
Агентство Ґрема Коутса розташовувалось на найвищому поверсі сірої вікторіанської будівлі в Олдвічі, і до нього треба було підніматись п'ятьма прогонами сходів. Звісно, був іще ліфт, який встановив сто років тому театральний агент Руперт Баттерворт на прізвисько Липучка. То був неймовірно повільний, манюсінький і тряский ліфт, дивацтва конструкції якого ставали зрозумілими тільки тоді, коли з'ясовувалось, що Липучка Баттерворт мав розміри, форми і вміння втискатись у манюсінькі простори приблизно як у молоденького огрядного гіпопотама. Ліфт розробили рівно таких розмірів, щоб туди могли втиснутись Липучка Баттерворт і ще одна, значно стрункіша, персона, наприклад, хористка. Або хорист: Липучка був неперебірливим. Щоб зробити його щасливим, достатньо було, щоб особа, яка бажала потрапити на сцену, втислася з ним до ліфта і повільно протряслася повз усі поверхи догори. Нерідко до тієї миті, коли ліфт піднімався на верхній поверх, подорож так виснажувала Липучку, що йому доводилось прилягти, і він залишав стурбованих хористку чи хориста в почекальні, розмірковувати, чи не були намагання вхопити повітря і червона пика, від яких Руперт страждав, доки вони піднімались, ознаками якоїсь ранньоедвардіанської емболії.
Після однієї поїздки ліфтом з Липучкою Баттервортом люди завжди піднімалися сходами.
Ґрем Коутс, який викупив рештки Агентства Баттерворта у його онуки більше двадцяти років тому, залишив ліфт як історичний артефакт.
Розі захряснула втулки внутрішніх дверей, зачинила зовнішні і підійшла до рецепції, де повідомила, що чекає на Чарльза Нансі. Вона присіла під фотографіями Ґрема Коутса з людьми, яких представляло його агентство. Серед них вона впізнала коміка Морріса Лівінґстона, кілька бойз-бендів, які колись були популярними, і сузір'я спортивних зірок, які згодом поставали «знаменитостями» й отримували від життя максимум задоволення, поки вдавалось роздобути нову печінку.
До рецепції підійшов чоловік. Він не надто нагадував Товстуна Чарлі. Його шкіра була темнішою, і всміхався чоловік так, наче його розважало все довкола — розважало глибоко й небезпечно.
— Я — Товстун Чарлі Нансі, — сказав чоловік.
Розі підійшла до Товстуна Чарлі і цьомнула його в щоку. Він перепитав:
— Я тебе знаю? — Це зазвучало дуже дивно, тому чоловік продовжив: — Звісно, знаю. Ти Розі. І ти щодня стаєш усе гарнішою. Важко впізнати. — А тоді і собі поцілував її, торкнувшись своїми губами її уст. Дотик був майже невідчутний, але серце Розі закалатало, наче в Липучки Баттерворта після особливо тряского підйому ліфтом з кимсь із хористів.
— Обід, — пискнула Розі. — Час минає. Подумала... Що, може, ми зможемо... Поговорити.
— Так, — погодився чоловік, якого Розі мала за Товстуна Чарлі. — Обід. — Він зручненько обійняв Розі за плечі. — Ти хотіла б пообідати в якомусь певному місці?
— Ой... Та... Де завгодно. — Вся справа в тому, як від нього пахне, подумалось їй. Чому вона ніколи раніше не помічала, наскільки їй подобається його запах?
— Знайдемо щось. Ходімо донизу сходами?