Він устав і вдягнувся.
Тільки через двадцять хвилин, коли він наминав на кухні лапшу швидкого приготування, до нього дійшло, що хоча те, що трапилось на пляжі, і було тільки поганим сном, його тато все одно був мертвий.
Було пізнє пообіддя, коли Розі заскочила до квартири матері на Вімпол-стрит.
— Бачила сьогодні твого коханого, — сказала пані Ноа. Власне кажучи, її звали Ютерією, але останні тридцять років ніхто, крім покійного чоловіка, не наважувався звернутись до неї на ім'я. Після його смерті воно змаліло, і навряд чи його хтось ще використовував би за її життя.
— Я теж. Господи, як же я його кохаю.
— Так, звісно. Ти ж виходиш за нього заміж.
— Ну так. Тобто... Я завжди знала, що люблю його, але тільки сьогодні до мене дійшло, як сильно. Я люблю в ньому все.
— Ти з'ясувала, де він був вчора ввечері?
— Так, він мені все пояснив. Сказав, що був із братом.
— Я не знала, що в нього є брат.
— Він ніколи про нього не згадував. Вони не дуже близькі.
Розина мама поцокала язиком.
— Здається, в них там нічогеньке сімейне возз'єднання. Свою кузину він теж згадував?
— Кузину?
— Чи то його сестру... Здається, він і сам не впевнений. Гарненька, такою дешевенькою красою. На вигляд має китайську кров. Нічим особливо не вирізняється, як на мене. Зрештою, як і вся та сімейка.
— Мамо, ти ж не бачила нікого з його сім'ї.
— Я бачила цю діваху в нього на кухні. Валандалась по всій квартирі майже гола. Безсоромна. Якщо то його кузина, звісно.
— Товстун Чарлі не став би брехати.
— Ну, він же чоловік.
— Мамо!
— Чого він сьогодні не був на роботі?
— Він був на роботі. Ми разом ходили обідати.
Мати Розі перевірила в кишеньковому дзеркальці стан своєї помади, а тоді стерла вказівним пальцем багряні плямки із зубів.
— Що ще ти йому наговорила?
— Ми просто поговорили про весілля. Я сказала, що не хочу чути від дружби жартиків нижче пояса. Здається, твій наречений був з перепою. А я ж тебе попереджала, що не можна виходити заміж за чоловіка, який п'є.
— Коли я його бачила, він виглядав цілком пристойно,— відрубала Розі. Тоді додала:— О, мамо, в мене був найкращий у світі день. Ми гуляли, і розмовляли, і... До речі, я казала тобі, як чудово від нього пахне? А ще в нього такі м'які долоні.
— Як на мене, то пахне смаженим. Послухай, наступного разу, як його побачиш, спитай його про ту його кузину. Я не кажу, що вона його кузина, чи що вона не його кузина. Але якщо так, то в нього в сім'ї є хвойди, стриптизерки і дівчата легкої поведінки, а з людьми з таких кіл не варто заводити романтичні стосунки.
Тепер, коли її мама знову налаштувалась проти Товстуна Чарлі, Розі започувалась краще.
— Мамо, я більше нічого не хочу чути.
— Добре, добре, я притримаю язика. Зрештою, це ж не я виходжу за нього заміж:. Не я викидаю своє життя на смітник. Не я потім ридатиму в подушку, поки він цілу ніч десь валандатиметься і пиячитиме з різними кралечками. І не я чекатиму день за днем і ніч за ніччю, доки він повернеться з тюрми.
— Мамо! — Розі спробувала обуритись, але думка про Товстуна Чарлі у в'язниці була такою кумедною і дурнуватою, що вона спіймала себе на намаганні придушити хихотіння.
Запищав телефон. Вона взяла слухавку і відповіла:
— Так. Авжеж, хотіла б. Було б чудово. — Тоді відклала телефон і сказала матері: — То був він. Приїду до нього. Він готуватиме вечерю. Хіба ж це не мило? Точно тягне на ув'язнення.
— Я матір, — заявила мама Розі у своїй квартирі, де не було їжі і боялась осідати пилюка. — І я собі своє знаю.
Поки день тьмянів, Ґрем Коутс сидів у своєму кабінеті, втупившись в екран комп'ютера. Він витягував на світ божий файл за файлом, таблицю за таблицею. До деяких вносив зміни, але більшість видаляв.
Того вечора він збирався з'їздити до Бірмінгема, де його клієнт, колишній футболіст, відкривав нічний клуб. Натомість довелось зателефонувати і перепросити: з'явились невідкладні справи.
Невдовзі світло за вікном геть зникло. Ґрем Коутс сидів при холодному відблиску екрана, змінював, переписував і видаляв.
А ось іще одна історія, яку розповідають про Анансі.
Колись давно-давно дружина Анансі засадила поле горохом. І то був найкращий, найжирніший, найзеленіший горох, який ви могли б собі уявити. Ваш рот наповнився б слиною на один вид того гороху.
Анансі поклав на той горох око з тієї самої хвилини, як забачив поле. Йому не хотілось частини гороху, о, будьте певні, апетити Анансі були непогамовні. Він не бажав ділитися. Він хотів весь горох собі.
Тому Анансі розлігся на ліжку і став стогнати, довго-довго і голосно, а його дружина і дітлахи заметушились довкола нього.
— Я помираю, — затягнув Анансі слабеньким-солоденьким-тоненьким голосом. — І життя моє геть-геть закінчується.
І його дружина з синами залились гіркими сльозами. А Анансі своїм слабеньким-тоненьким голосом і просить:
— При моєму смертному ложі пообіцяйте мені дві речі.
— Що завгодно, що завгодно, — кивають дружина і сини.
— По-перше, пообіцяйте поховати мене біля великого хлібного дерева.
— Того дерева, що росте на краю горохового поля? — перепитує Анансина дружина.
— Такечки-так, саме біля того дерева, — каже Анансі. А тоді слабеньким-тоненьким голосом продовжує:— І ще одну річ пообіцяйте мені. Пообіцяйте, що в пам'ять про мене розпалите вогонь біля моїх ніг, при могилі. І щоб показати, що ви мене не забули, паліть той вогонь, щоб він горів і горів, і ніколи не згас.
— Звісно, палитимемо! — обіцяють дружина й дітлахи Анансі, заливаючись сльозами і схлипуючи.
— І на тому вогні, щоб нагадувати про вашу повагу і любов, хай буде казанець із соленою водичкою, яка означатиме всі ті гіркі сльози, які ви тут наді мною проливаєте, поки я помираю.
— Буде, буде казанець! — запевнили-залементували дружина і сини, а Анансі заплющив очі і спустив дух.
Тож вони понесли Анансі до великого хлібного дерева, яке росло біля горохового поля, і закопали його на два метри в землю, а біля ніг його запалили вогник, і поставили при вогні казанець, повний соленої води.
Анансі ж весь день чекає собі тишком, а коли спадає ніч, видряпується з могили, іде до горохового поля, де вибирає найбільші, найсолодші і найдостигліші стручки. Він збирає їх і варить в казанці, і напаковує горохом кендюхи, доки його живіт не напинається, ніби барабан.
А потім, перед світанком, знову ховається в землю і спить собі солодесенько. Анансі спить, поки його дружина і дітлахи з'ясовують, що горох кудись подівся; спить, поки вони бачать, що казанець порожній; спить, поки вони знову наповнюють його солоною водою; і поки вони горюють, теж спить.
І так щоночі Анансі виходить з могили, і аж світиться, аж пританцьовує від власних хитрощів, і щоночі наповнює казанець горохом, а тоді набиває пузо, і їсть, поки не перестане лізти.
Дні минають, а сім'я Анансі худне й худне, бо Анансі з'їдає ночами все, що встигає достигнути, а їм не залишається нічогісінько.
Дружина Анансі дивиться на порожні тарелі і питає в синів:
— Ох, а що зробив би ваш батько?
Її сини думають, думають і гадають, і згадують всі історії, які колись розповідав їм Анансі. А тоді ідуть до смоляної ями, і купують смоли на шестипенсовик — стільки, щоб заповнити чотири великі цеберка, і відносять смолу до горохового поля. А вже біля поля роблять смоляного чоловіка: смоляне лице, смоляні очі, смоляні руки, смоляні пальці і смоляні груди. Гарний вийшов чоловік, чорний і гордий, як сам Анансі.
А вночі старий добрий Анансі, товстий, як і за життя, виборсується з землі, і, товстий і радий, із напнутим, ніби барабан, пузом, прошкує до горохового поля.