— Ти хто такий? — питає Анансі у смоляного чоловіка.
А смоляний чоловік нічичирк.
— Це моя місцина, — каже Анансі смоляному чоловікові.— Це моє горохове поле. Забирайся геть, щоб не накликати на свою голову лиха.
А смоляний чоловік не каже і словечка, не ворушить і м'язом.
— Я найсильніший, наймогутніший, найм'язистіший чоловік із тих, що є або колись будуть, — каже Анансі смоляному чоловікові. — Я лютіший за Лева, я швидший за Гепарда, я сильніший за Слона і жахливіший за Тигра! — і Анансі аж роздувається від власної могутності, від сили і люті, та й забуває, що він просто маленький павук. — Тремти! Тремти і забирайся!
А смоляний чоловік не затремтів і не втік. Правду кажучи, він просто стояв собі, як вкопаний.
Тому Анансі б'є смоляного чоловіка.
Кулак Анансі намертво прилипає до смоли.
— Відпусти мою руку! — каже він смоляному чоловікові.— Відпусти мою руку, інакше вдарю тебе по писку!
А смоляний чоловік нічичирк, і не ворушить жодним м'язом, тому Анансі з усієї сили б'є його прямісінько по писку.
— Добре, — каже Анансі, — жарти жартами. Тримай собі мої руки скільки влізе, але в мене ще чотири руки і дві замашні ноги, і всі їх ти не втримаєш, тому відпусти мене, і я тебе більше не битиму.
А смоляний чоловік не випускає рук Анансі й не каже ні словечка, тому Анансі б'є його всіма руками, а тоді ще й копняків дає.
— Добре, — каже Анансі. — Відпусти мене, а то я тебе вкушу.
І набирає повний рот смоли, і смола затікає йому до носа, і тече на обличчя.
Так дружина з діточками і знаходять Анансі наступного ранку, коли приходять до горохового поля біля хлібного дерева: прилиплого до смоляного чоловіка і мертвого, як історія.
І вони зовсім не дивуються, що знайшли його таким.
Адже в ті дні таким Анансі знаходили весь час.
Шостий розділ, у якому Чарлі не вдається потрапити додому навіть на таксі
ейзі прокинулася від будильника. Потягнулась у ліжку, ніби кошеня. Вона чула, як тече вода в душі: отже, сусідка по квартирі вже встала. Дейзі накинула рожевий пухнастий халат і вийшла в коридор.
— Хочеш вівсянки? — гукнула вона до дверей ванної.
— Не дуже. Але якщо зготуєш, їстиму.
— Фліртуєш, як боженька, — озвалась Дейзі і пішла на кухоньку, де поставила вівсянку на плиту.
Тоді повернулася до спальні, натягнула робочий одяг і глянула на себе в дзеркало. Скривилася. Зібрала волосся в тугу ґульку на потилиці.
Її сусідка Керол, біла жінка з Престона з тонкими рисами обличчя, просунула голову в двері спальні. Вона енергійно витирала волосся.
— Ванна кімната твоя. Що там з вівсянкою?
— Думаю, треба перемішати.
— То де ти вчора була? Сказала, що йдеш до Сибілли на день народження, але так і не вернулась.
— Не пхай свого носа до чужого проса, — Дейзі пішла на кухню і перемішала вівсянку. Додала дрібку солі і ще помішала. Тоді ляпнула кашу в тарілки й поставила їх на стіл.
— Керол, вівсянка стигне.
— Це не справжній сніданок, — напіводягнена Керол зайшла до кухні, сіла і втупилась у вівсянку.— Як на мене, справжній сніданок — це смажені яйця, сосиски, кров'янка і томати на грилі.
— Якщо ти таке зготуєш, я з'їм.
Керол розсипала поверхнею каші десертну ложку цукру. Подивилася в тарілку. Тоді висипала ще ложечку.
— Ніфіга. Ти сказала б, що з'їси. Але потім почала би скиглити про холестерин і про те, що смажене робить із твоїми нирками, — вона обережно, ніби вівсянка могла її вкусити, скуштувала ложечку. Дейзі передала їй горнятко з чаєм. — З тобою і з твоїми нирками. Власне, для різноманітності не завадило б. Ти колись їла нирки, Дейзі?
— Один раз. По-моєму, з тим же успіхом можна підсмажити на грилі півфунта печінки, а потім його обісцяти.
— Ти не вкурила прикол, — пирхнула Керол.
— Їж давай.
Вони доїли кашу і допили чай. Поставили тарілки в посудомийку, і оскільки та була заповнена тільки наполовину, вмикати її не стали. Тоді поїхали на роботу. Керол, вже в уніформі, сиділа за кермом.
У кімнаті з купою порожніх столів Дейзі сіла за свій, і тут задзвонив телефон.
— Дейзі? Ти спізнилася.
— Ні, пане, не спізнилася, — відповіла вона, звірившись із годинником. — Я можу вам ще чимось допомогти?
— Саме так. Можете зателефонувати чоловіку на прізвище Коутс. Він друг Головного. Обоє вболівають за «Крістал Пелес». І Головний сьогодні вранці надіслав мені вже дві есемески! Хотів би я знати, хто взагалі навчив Головного писати CMC!
Дейзі занотувала деталі і набрала номер. Тоді найофіційнішим голосом, із найефективнішим звучанням, на яке була здатна, заговорила:
— Детективка-констебль Дей. Чим я можу вам допомогти?
— Ну, — відповів чоловічий голос на тому кінці дроту, — як я вже розказував Головному вчора ввечері... Чудовий чоловік і прекрасний друг, старий друг. Так от, він запропонував поговорити з кимось у вашому бюро. Я хотів би повідомити про злочин. Ну, хоча я і не впевнений, що справді йдеться про злочинну діяльність. Можливо, цьому всьому є якесь цілком розумне пояснення. У рахунках були деякі неспівпадіння, тому, буду з вами відвертим, я дав своєму бухгалтеру кількатижневу відпустку, а тим часом намагатимуся з'ясувати, чи то він є причиною деяких фінансових, гм... незбігів.
— Гадаю, ми з'ясуємо деталі, пане. Яке ваше повне ім'я? І повне ім'я вашого бухгалтера?
— Мене звуть Ґрем Коутс. З Агентства Ґрема Коутса. А мого бухгалтера звуть Чарльз. Чарльз Нансі.
Дейзі записала обидва імені. Жодне з них її не стривожило.
Товстун Чарлі планував влаштувати Павуку скандал, щойно той повернеться додому. Він знову і знову репетирував сварку в уяві і щоразу в ній перемагав, чесно й беззаперечно.
Однак тієї ночі Павук додому не прийшов, і Товстун Чарлі зрештою вирубився перед телевізором, по якому крутили якесь вульгарне шоу для хтивих людей із безсонням; здається, воно називалося «Покажи дупку».
Він прокинувся на канапі, коли Павук відсунув штори.
— Чудовий день, — зауважив брат.
— Ти! Ти цілував Розі. Навіть не намагайся заперечувати!
— Мені довелося.
— Що значить довелося? Тебе ніхто не змушував.
— Вона думала, що я — це ти.
— Але ти знав, що ти — не я. Не слід було її цілувати.
— Але якби я відмовився її цілувати, вона подумала б, що це ти відмовляєшся її поцілувати.
— Але то був не я!
— Вона цього не знала. Я просто намагався допомогти.
— Допомагати, — огризнувся Товстун Чарлі з канапи,— це щось таке, що зазвичай передбачає не цілувати мою наречену. Міг би сказати, що в тебе болять зуби.
— А це, — доброчесно відповів Павук, — була би брехня.
— Але ж ти вже брехав! Ти вдавав мене!
— Ну, це примножило би брехню. А я вчинив так лише тому, що ти не міг піти на роботу. О ні, не можна було брехати ще більше. Я почувався б просто жахливо.
— Ну а так я почувався жахливо. Мені довелося дивитися, як ти її цілуєш.
— Он як, — мовив Павук. — Але вона думала, що цілує тебе.
— Годі це торочити!
— Тобі б це мало лестити. Обідати хочеш?
— Авжеж, не хочу. Котра година?
— Обідня. І ти знову спізнився на роботу. І добре, що я не вирішив тебе ще раз прикрити, якщо оце так ти мені дякуєш.
— Все добре. Мені дали двотижневу відпустку. І бонус.
Павук підняв брову.
— Слухай, — Чарлі відчув, що настав час перейти до наступної частини сварки, — я не намагаюсь позбутись тебе абощо, але мені просто цікаво: коли ти збираєшся відчалювати?
— Ну, коли я тільки прибув, то думав залишитись на деньок, може, на два. Тільки щоб побачити брата, а потім рухатись далі. У мене купа справ.