— То ти поїдеш сьогодні?
— Таким був мій план. Але потім ми зустрілись. Не можу повірити, брате, що ми майже все життя провели нарізно!
— А я можу.
— Кровні узи міцніші за водицю.
— Вода анітрохи не міцна, — заперечив Товстун Чарлі.
— Ну, міцніші за горілку. За аміак. Потужніші за вулкани. Послухай, річ у тім, що зустріч із тобою — це для мене велика честь. Ми ніколи не були частинами життів одне одного, але це в минулому. Сьогодні ми почнемо нове завтра. Запишімо вчорашнє позаду і пов'яжімо себе новими узами — узами братерства.
— Та ти залицяєшся до Розі!
— Точно. І що ти плануєш з цим робити?
— Що я планую робити? Взагалі-то вона моя на речена!
— Не переймайся. Вона думає, що я — це ти.
— Ти припиниш нарешті це повторювати?
Павук підняв руки в святенницькому жесті, а тоді зіпсував весь ефект, облизавши губи.
— То що ти зібрався робити далі? Одружитися з нею, видавши себе за мене?
— Одружитися? — Павук замовк і замислився на мить. — Яка. Жахлива. Ідея.
— Я, власне кажучи, з великим нетерпінням на це чекав.
— Павуки не одружуються. Я не з тих, хто одружується.
— То ти хочеш сказати, що моя Розі для тебе недостатньо класна?
Павук мовчки вийшов з кімнати.
Товстун Чарлі відчув, що якимось чином примудрився набрати в цій суперечці більше очок. Він підвівся з канапи, позбирав порожні коробочки з фольги, в яких вчора ввечері замовив собі рисову локшину з курятиною та хрусткі кульки зі свинини, і викинув до смітника. Тоді пішов до спальні і роздягнувся, щоб перебратися в свіжий одяг, але з'ясувалось, що останнім часом він не надто переймався пранням, тож свіжого одягу немає. Товстун Чарлі ретельно почистив те, в чому ходив учора (довелося зняти кілька шматочків локшини), і знову вдягнув.
Він пішов на кухню.
Павук сидів за столом і запихався стейком, якого могло б вистачити на двох.
— Де ти взяв м'ясо? — поцікавився Чарлі, хоча відповідь і сам знав.
— Я питав, чи хочеш ти обідати,— лагідно озвався Павук.
— Де. Ти. Взяв. Стейк?
— Був у холодильнику.
— Це, — Чарлі підняв пальця, ніби прокурор, який намагається переконати присяжних у необхідності смертного вироку, — стейк, який я купив для сьогоднішньої вечері. Нашої з Розі вечері. Вечері, яку я збирався для неї приготувати! А ти просто сидиш тут собі, ніби людина, яка їсть стейк, і їси стейк, і...
— Це не проблема, — перебив його Павук.
— Що значить — не проблема?
— Ну, я сьогодні вранці набрав Розі і домовився відвезти її на вечерю кудись-інде. Тож стейк тобі все одно не знадобиться.
Товстун Чарлі роззявив рота. Тоді стулив.
— Я хочу, щоб ти забрався геть.
— О, добре чоловікові бажати перевершити щось там чи когось там — вхопити чи досягнути чогось там, бо нащо тоді всім нам Небеса? — безтурботно зацитував Павук у паузах між набиванням писка стейком Чарлі.
— Якого біса це означає?
— Це означає, що я нікуди не заберуся. Мені тут подобається, — він вкраяв собі ще шматок і буквально поглинув його.
— Геть! — скомандував Товстун Чарлі, а тоді задзвонив телефон. Він зітхнув, вийшов у коридор і відповів:
— Чого?
— О, Чарльзе, приємно чути ваш голос. Я знаю, що зараз ви насолоджуєтесь своїм чесно заслуженим часом відпустки, але чи не могли б ви, якщо це вас не надто обтяжить, заскочити десь на півгодинки завтра вранці? Скажімо, близько десятої?
— Так, звісно. Без проблем.
— Радий чути. Мені просто потрібен ваш підпис на кількох документах. Що ж, до завтра.
— Хто це був? — Павук уже спустошив вміст тарілки і витирав губи паперовим рушничком.
— Ґрем Коутс. Хоче, щоб я завтра заскочив.
— Він мудак.
— І що? Ти теж мудак.
— Я належу до іншого типу мудаків. Від нього тобі не буде нічого, крім проблем. Знайди собі іншу роботу.
— Я люблю свою роботу! — Товстун Чарлі щиро вірив у те, що говорив. Він устиг цілковито забути, як сильно ненавидить роботу, Агентство Ґрема Коутса і моторошну присутність начальника за всіма дверима.
— Смачненький стейк. Я поскладав свої лахи у вільній кімнаті.
— Ти... що?
Товстун Чарлі поквапився коридором до кімнати, що технічно перетворювала його квартиру на дім із двома спальнями. Кімната містила кілька коробок із книжками, коробку зі старими машинками з різних наборів (більшості з них бракувало шин) та всілякі інші пошарпані залишки дитинства Чарлі. Вона могла б слугувати пристойного розміру спальнею для нормального розміру садового гнома або ж для гобіта-недоростка, але для всіх інших то була всього-на-всього комірчина з вікном.
Принаймні раніше була. Але не зараз.
Чарлі відчинив двері і став на порозі, здивовано кліпаючи.
Там була кімната, так, це досі лишалося в силі; але — велетенська кімната. Неймовірна кімната. На дальній стіні були вікна — від підлоги до стелі, і з них виднілося щось схоже на водоспад. За водоспадом низенько над горизонтом висіло тропічне сонце, підфарбовуючи все довкола в золотистий колір. У кімнаті стояв камін, достатньо великий, щоб підсмажити кілька волів; у ньому потріскували і сипали іскрами три велетенські колоди. В одному кутку висів гамак, а поруч розташувалися досконало біла канапа і ліжко із завісою. Біля каміна стояла якась споруда — з тих, які Чарлі раніше бачив тільки в журналах, але здається, то був різновид джакузі. Був там і килимок у вигляді шкури зебри, і ведмежа шкура на стіні, і якийсь дуже просунутий набір аудіоапаратури, схожий на шмат чорного пластику, налаштованого реагувати на рух. На одній стіні висів плоский екран завширшки десь із комірчину, що тут раніше була. І це ще не все...
— Що ти зробив? — спитав Чарлі. Він не заходив.
— Ну, зважаючи на те, що я вирішив тут затриматися ще на кілька днів, я переніс у цю кімнату свої лахи.
— Переніс свої лахи? Перенести лахи — це коли ти перетарабанюєш кілька мішків зі шматтям для пральні, іграшки для «Плейстейшн» і фікус! А цеце... — Чарлі забракло слів.
— Якщо тобі щось знадобиться, — поплескав Павук Чарлі по плечі і зайшов повз нього до кімнати,— я буду в себе.
І зачинив двері у брата перед носом.
Чарлі посмикав за ручку: було замкнено.
Він пішов до вітальні, приніс із коридору телефон і набрав номер пані Гіґґлер.
— Хто, в біса, дзвонить мені рано-вранці?
— Це я, Товстун Чарлі. Вибачте.
— Ну? І чо' ти мені дзвониш?
— Щоб попросити вашої поради. Бачте, мій брат таки приїхав.
— Твій брат.
— Павук. Ви мені про нього розповідали. Радили сказати павуку, якщо я схочу його побачити, то я і сказав. А тепер він тут.
— Ну, це ж добре, — сказала пані Гіґґлер таким тоном, ніби сама в це не вірила.
— Нічого не добре!
— Чому? Це ж твоя сім'я.
— Я не хочу зараз у це заглиблюватись. Я просто хочу, щоб він забрався.
— А ти не пробував його ввічливо попросити?
— Ми щойно з'ясовували стосунки. Він каже, що нікуди не піде. Влаштував у мене в комірчині щось на зразок Хубілай-ханового палацу, і це в районі, де потрібен дозвіл міськради, щоб поставити подвійні шибки! А він туди впихнув щось типу водоспаду! Ну, не зовсім туди, з іншого боку вікна. А ще він залицяється до моєї нареченої.
— Звідки ти знаєш?
— Він сам так сказав.
— Я не найкраща у світі мислителька, поки не випила ранкової кави.
— Мені просто треба знати, як змусити його забратися.
— Я не знаю. Спитаю в пані Данвідді, — пані Гіґґлер повісила слухавку.
Товстун Чарлі пішов коридором до кінця і постукав у двері.
— Чого тобі знову?
— Треба поговорити.
Двері клацнули і відчинилися. Товстун Чарлі зайшов. Тепер Павук голяка валявся в теплій ванні і сьорбав щось електричного кольору з високої запітнілої склянки. Велетенські панорамні вікна були відчинені, і ревище водоспаду контрастувало з тихим, спокійним джазом, який лився з динаміків, захованих десь у кімнаті.