— Послухай, — почав Чарлі. — Ти ж мусиш розуміти, що це мій будинок.
— Це? — Павук кліпнув. — Оце — твій будинок?
— Ну, не зовсім. Але принцип ти збагнув. Я мав на увазі, що ми в моїй кімнаті для гостей, і ти тут гість. Гм.
Павук сьорбнув ще напою і сповз нижче у гарячу воду:
— Знаєш, що кажуть про гостей? Що вони як риба. На третій день починають смердіти.
— Гарне спостереження.
— Але це дуже складно. Коли ти все життя жив без свого любого братика. Коли навіть не знав про його існування. І ще гірше, коли ти нарешті з ним познайомився і виявив, що на його думку, ти нічим не кращий за дохлу рибу.
— Але...
Павук потягнувся у ванні.
— От що я тобі скажу. Не можу ж я тусуватись тут вічно. Розслабся. Я звалю, а ти й не помітиш. Зі свого боку, мені ніколи й на думку не спаде порівняти тебе з дохлою рибою. І я розумію, що ми зараз обоє в дуже неприємній ситуації. Тому давай більше про це не говорити. Власне, чому б тобі не піти й не пообідати, залишивши мені ключа? Потім можеш сходити в кіно.
Товстун Чарлі одягнув куртку і вийшов надвір. Ключа він залишив біля умивальника. Свіже повітря було чудовим, хоч день і видався сірим, а з неба сіялася мжичка. Він купив собі газету. Тоді зупинився біля кіоску з вуличною їжею і купив собі на обід великий пакет із картоплею фрі та гострою сосискою. Мжичка припинилась, тож він умостився на лавці в церковному дворі, читаючи газету і наминаючи сосиску зі смаженою картопелькою.
Йому справді хотілося сходити в кіно.
Тому він доплентався до «Одеону» і придбав квиток на перший-ліпший сеанс. Показували якийсь пригодницький бойовик, і коли Чарлі зайшов до зали, фільм уже почався. Щось вибухало. Було супер.
Десь посеред фільму до Чарлі дійшло, що він про щось забув. Це щось засіло у нього в голові набридливим свербінням за очима і дуже відволікало.
Фільм добіг кінця.
До Товстуна Чарлі дійшло, що, хоча кіно йому і сподобалось, він не зміг утримати в голові й дещиці з того, що побачив. Тому він купив велику порцію попкорну і подивився фільм вдруге. Вдруге йому сподобалось ще більше.
І ще більше — втретє.
Після цього він замислився над тим, щоб вирушити додому, але побачив пізні повтори «Голови-гумки» і «Правдивих історій», і зрозумів, що ніколи не бачив жодного з цих фільмів; тож він подивився обидва, хоча перш ніж вони закінчились, сильно зголоднів, тому так і не второпав, про що була «Голова-гумка» і що та жіночка робила за батареєю; тоді він поцікавився, чи не дозволять йому залишитись і подивитися фільм ще раз. Але Товстуну Чарлі дуже терпляче, раз за разом, пояснили, що от-от зачинять кінотеатр, і перепитали, чи є у нього дім, і якщо так, то чи не час йому вкластися в ліжечко?
Звісно, дім у нього був, і, звісно, час вкладатись давно настав, хоч і те, й інше ненадовго втекло йому з голови. Тому він попрошкував назад до Максвелл-Ґарденс і трохи здивувався, побачивши, що в нього у спальні горить світло.
Коли він підійшов до будинку, то побачив, що вікна зашторені. Тим не менш, Чарлі бачив, як за шторами рухаються два силуети, і, здається, чудово знав, кому вони обидва належали.
Силуети зблизились і злилися в одну тінь.
З грудей Товстуна Чарлі вирвалось глибоке і жахливе виття.
У домі пані Данвідді було багато пластмасових тварин. У повітрі того будинку пилюка кружляла так повільно, ніби звикла до сонячного проміння лінивіших часів і не давала собі ради з сучасним прудким світлом. Канапу вкривав прозорий пластиковий чохол, а стільці поскрипували, коли на них сідали.
У домі пані Данвідді був цупкий туалетний папір із сосновим запахом. Пані Данвідді вірила в ґаздівськість, і рушієм ґаздівськості був цупкий туалетний папір із сосновим запахом. Цупкий туалетний папір досі можна знайти, якщо ви готові присвятити час пошукам і заплатити більше.
Дім пані Данвідді пахнув фіалковою туалетною водою. Її будинок був старий. Люди схильні забувати, що діти перших флоридських поселенців були вже дідусями й бабусями, коли суворі пуритани висадились біля Плімутського каменя. Звісно, дім пані Данвідді не був аж такий древній. Його збудували в 1920-х, коли флоридські забудовники розвивали район. Цей будинок мав слугувати демонстраційною моделлю, репрезентувати всі гіпотетичні будинки, що їх покупці зрештою так і не змогли побудувати на ділянках, заповнених чіпким болотом. Тим часом дім пані Данвідді навіть після ураганів не втрачав ні плитки черепиці.
Коли задеренчав дверний дзвінок, пані Данвідді саме начиняла невеличку індичку. Стара невдоволено пирхнула, вимила руки і пішла коридором до дверей, тягнучи руку по шпалерах і позираючи на світ крізь товстелезні скельця окулярів.
Вона прочинила двері й виглянула назовні.
— Луелло? Це я. — То була Калліанна Гіґґлер.
— Заходь.
Пані Гіґґлер пішла за пані Данвідді до кухні. Пані Данвідді сполоснула руки під краном, а тоді продовжила хапати повні жмені вологої начинки з кукурудзяного хліба і трамбувати їх до індиччиних нутрощів.
— Ти на когось чекаєш?
Пані Данвідді видала заперечний звук:
— Завжди ліпше бути готовою до всякого. То, може, скажеш мені, що сі стало?
— Малий Нансі. Товстун Чарлі.
— А що з ним?
— Ну, тамтого тижня, як він ту' був, я сказала йому про його брата.
— Не смертельно, — пані Данвідді витягла руку з індички.
— ...і як із ним зв'язатися.
— Гм, — якщо існувало мистецтво висловлювати несхвалення одним гмиканням, пані Данвідді сягнула в ньому досконалості. — І?
— Ну, брат об'явився в Ганглії. І зводить малого з розуму.
Пані Данвідді взяла повну жменю кукурудзяного хліба і з такою силою запхала в індичку, що якби в тієї досі були очі, з них бризнули б сльози:
— Не може його позбутися?
— Нє.
Проникливі очі блиснули за товстими скельцями. Тоді пані Данвідді зауважила:
— Раз я це вже зробила. Більше так мені не вийде. Не цього разу.
— Знаю. Але ми маємо щось зробити.
— Правду кажуть, — зітхнула пані Данвідді. — Той, хто довго проживе, яйця з-під курчат збере.
— То що, ніц не зробиш?
Пані Данвідді закінчила начиняти індичку. Взяла степлер і поскріпляла пташину шкіру. Потім загорнула страву в сріблясту фольгу.
— Думаю собі тако'. Поставлю пектися завтра зранку. До обіду зготуєсі, тоді рано-ввечері знову поставлю в духовку, тож до вечері буде якраз.
— То хто прийде до тебе на вечерю? — перепитала пані Гіґґлер.
— Ти, Зора Бастамонте, Белла Нолес. І Товстун Чарлі Нансі. Доки він сюди доїде, буде направду голодний.
— А він що, приїде?
— Вуха тобі для краси, чи щоб слухати, дівчино?— тільки пані Данвідді могла назвати пані Гіґґлер «дівчиною» і не звучати по-ідіотськи.— А тепер поможи мені поставити індичку до холодильника.
З цілковитою певністю можна сказати, що того вечора у Розі було найкраще побачення в житті: магічне, досконале і цілковито прекрасне. Вона не змогла б припинити усміхатись, навіть якби захотіла. Їжа була просто неймовірною, а коли вони повечеряли, Товстун Чарлі відвів її на справжній танцювальний майданчик із маленьким оркестром, де люди в одежі пастельних тонів кружляли паркетом. Вона почувалась так, ніби вони разом помандрували в часі і опинились у галантнішому столітті. Розі залюбки відвідувала танцювальні уроки з п'яти років, але їй бракувало партнера.
— Я й не знала, що ти танцюєш, — зізналась вона.
— Ти дуже багато чого про мене не знаєш.
І це її ощасливило. Дуже скоро вона одружиться з цим чоловіком. Є речі, яких вона про нього не знає? Чудово! В неї буде всеньке життя, щоб дізнатися їх усі.