Вона зауважила, як інші жінки (і чоловіки!) дивились на Товстуна Чарлі, коли минали їх, і раділа, що саме її він веде під руку.
Вони минули Лестер-сквер, і попри ліхтарі довкола, Розі могла розгледіти холодне поблискування зірок угорі.
На коротку мить вона замислилася, чому ніколи раніше не почувалась так поруч із Товстуном Чарлі. Часом десь у глибині душі Розі підозрювала, що продовжує зустрічатися з ним тільки тому, що він дуже не подобається її матері; підозрювала, що коли він попросив її руки, сказала «так» тільки тому, що знала: мати хотіла б, аби вона сказала «ні»...
Одного разу Товстун Чарлі зводив її на побачення до Вест-Енда. Вони ходили в театр. Він запланував для неї сюрприз на день народження, але трапилась плутанина з квитками, на яких, як зрештою виявилось, стояла вчорашня дата. Персонал виявив розуміння і надзвичайну люб'язність, тож для Товстуна Чарлі змогли знайти місце за колоною в партері, а Розі посадили на другому ярусі за учасницями якоїсь дівич-вечірки з Норвіча, що нестримно гиготіли. Не те щоб Розі була аж дуже суворою, але ту затію складно назвати успішною.
Цей вечір, однак, був по-справжньому чарівним. У житті Розі було не надто багато досконалих моментів, але скільки б їх не було, сьогодні до них додався ще один.
Їй подобалось, як вона почувалася поруч із цим чоловіком.
Коли вони покінчили з танцями й випали у ніч, окрилені шампанським і рухами, Товстун Чарлі — і чому це взагалі, подумалось їй, я досі про себе називаю його Товстуном Чарлі, він же анітрохи не товстий — обійняв її за талію і сказав глибоким та справжнім голосом: «Тепер ми підемо до мене». Від цього голосу в неї аж затремтіло десь внизу живота. Вона не змогла сказати нічого про те, що завтра має йти на роботу, про те, що для цього буде достатньо часу, коли вони одружаться, власне, не змогла сказати взагалі нічого, бо весь цей час тільки й думала, як не хоче, щоб цей вечір закінчувався, і як сильно їй хочеться, ні, як сильно вона потребує цілувати цього чоловіка в губи і міцно-міцно обіймати.
А тоді, згадавши, що слід сказати хоч щось, просто відповіла «так».
У таксі дорогою додому вона тримала його долоні в своїх, прихилилась до нього і вдивлялась йому в обличчя, підсвічене фарами мимохідних машин і ліхтарів.
— У тебе у вусі сережка. І чому я ніколи раніше її не помічала?
— Агов, — відповів він із глибоким вібрато, — думаєш, мені приємно усвідомлювати, що ти ніколи не помічала моєї сережки, враховуючи, що ми разом... Скільки вже?
— Вісімнадцять місяців.
— Вісімнадцять місяців, — повторив її наречений.
— Мені подобається, як ти пахнеш, — продовжила вона, притулившись до нього ближче і вдихнувши.— У тебе якийсь новий парфум?
— Це мій природний запах.
— Тобі треба закорковувати цей свій природний запах.
Вона заплатила за таксі, поки він відчиняв двері. Вони разом піднялись сходами. Коли дістались верхньої сходинки, то він начебто попрямував коридором, до комірчини.
— Ти ж знаєш, що спальня тут, дурненький. Ти куди?
— Нікуди. Звісно, знаю.
Вони зайшли до спальні Товстуна Чарлі, і Розі зашторила вікна. Тоді щасливо подивилась на нього, а через хвильку сказала:
— То що, ти не спробуєш мене поцілувати?
— Думаю, спробую, — сказав він, і спробував. Час танув, розтягувався і викривлювався. Може, вона цілувала його всього одну мить, може, годину, а може, всеньке життя. А тоді...
— Що це було?
— Я нічого не чув.
— Звучало, ніби комусь боляче.
— Може, коти чубляться?
— Звучало, ніби людина.
— Певне, міська лисиця. Вони часто звучать геть-чисто як люди.
— Здається, припинило, — Розі слухала, схиливши голову на бік. — Знаєш, що найдивніше?
— Гм-гм, — його губи мандрували її шиєю. — Звісно, скажи мені, що найдивніше. Але я зробив так, щоб воно пішло. Більше воно тебе не потурбує.
— Найдивніше, — сказала Розі, — що в нього був твій голос.
Товстун Чарлі вештався вулицями, намагаючись провітрити голову. Найочевиднішим планом дій було стукати у двері власного дому, доки Павук не зійде донизу і не впустить його, а тоді сказати Розі і Павуку все, що він про це думає. Досконало, цілковито очевидний план.
Треба було просто дістатись назад до квартири, все пояснити Розі і з ганьбою прогнати Павука геть. Ось і все, що він мав зробити. Зовсім нескладно.
Виявилось, однак, що це куди складніше, ніж йому здавалось. Він не дуже добре розумів, чому взагалі відійшов від дому. Ще гірше він розумів, як знайти дорогу назад. Вулиці, які він знав — чи то пак, думав, що знає — ніби перебудувались. Він увесь час заходив у глухі кути, виявляв безкінечні закрути і проривався через заплутані вузли житлових кварталів нічного Лондона.
Іноді Чарлі бачив магістраль. Там горіли світлофори і вивіски фастфудів. Він знав, що як тільки вийде на магістраль, одразу знайде і шлях додому, але щоразу, коли прямував до неї, відхилявся від курсу й опинявся деінде.
Ноги Товстуна Чарлі заболіли. Шлунок дуже вимогливо бурчав. Чоловік сердився, і дорогою ставав усе сердитішим.
Роздратування трохи прочистило йому мізки. Павутина, що оплутувала думки, стала розчинятись, павутина вулиць — спрощуватись. Чарлі завернув за ріг і опинився на магістралі, біля цілодобового ресторану «Нью-Джерсі Фрайд Чікен». Він замовив сімейну порцію курятини, а тоді впорався з нею без будь-якої сімейної допомоги. Після цього підвівся і стояв на тротуарі, доки в поле зору не потрапило велике чорне таксі з дружнім помаранчевим знаком «вільне». Він помахав таксисту. Машина під'їхала, і вікно відчинилось.
— Куди їдете?
— Максвелл-Ґарденс.
— Ви що, робите з мене дурня? — перепитав водій. — Це ж одразу за рогом.
— Завезете мене туди? Я заплачу п'ятірку зверху. Обіцяю.
Таксист важко зітхнув крізь зціплені зуби: такі звуки видають автомеханіки, перш ніж спитати, чи маєте ви якісь особливо теплі сентиментальні почуття до цього двигуна.
— Заскакуйте. Але ви так збанкрутуєте.
Товстун Чарлі заскочив. Таксист від'їхав, почекав, поки зміниться світло на світлофорі, і заїхав за ріг.
— Куди там вам треба було?
— Максвелл-Ґарденс. Номер 34. Одразу за алкогольним магазином.
На ньому були вчорашні речі, і він дуже про це шкодував. Мама завжди вчила його вдягати свіжу білизну на випадок, якщо його зіб'є машина, і чистити зуби, якби комусь треба було впізнати його за записами дантиста.
— Я знаю, де це, — сказав водій таксі. — Одразу перед Парк-Кресцент.
— Все так, — підтвердив Товстун Чарлі, який тим часом уже почав куняти на задньому сидінні.
— Напевне, я звернув не туди, — водій звучав роздратовано.— Я вимкну лічильник, добре? Заплатите п'ятірку.
— Так, добре, — погодився Товстун Чарлі, скрутився калачиком на задньому сидінні й заснув. Таксі кружляло крізь ніч, намагаючись дістатися за ріг.
Детективка-констебль Дей, яка наразі проходила дванадцятимісячне стажування у відділі боротьби з шахрайством, приїхала до офісу Агентства Ґрема Коутса о дев'ятій тридцять. Ґрем Коутс власною персоною чекав на неї на рецепції, щоб провести до свого кабінету.
— Хочете кави чи чаю?
— Ні, дякую.
Вона видобула записника і запитально подивилась на Ґрема Коутса.
— Отже, не можна перебільшити важливість розуміння, що в цьому розслідуванні як ніде важливі делікатність та конфіденційність, — почав він.— Агентство Ґрема Коутса здобуло репутацію непідкупного і чесного. Гроші клієнтів Агентства Ґрема Коутса є священно недоторканими. Мушу повідомити вам, що коли в мене вперше зринули підозри щодо Чарльза Нансі, я відкинув їх як негідні такого трудящого і доброго чоловіка. Якби тиждень тому ви спитали, що я про нього думаю, я з певністю сказав би вам, що Чарльз — справжня сіль землі.
— Не маю жодного сумніву. То коли ви збагнули, що з рахунків ваших клієнтів почали зникати гроші?