— Коли ми розмовляли минулого разу, — зазначила Мейв, — ви налаштовували нову комп'ютерну систему.
— Безумовно, налаштовували, і я навіть не хочу починати говорити про бухгалтерські програми. Як кажуть, людям властиво помилятись, але тільки з комп'ютерами все іде під три чорти. Щось таке. Та я спрямую всі зусилля на розслідування цієї справи, якщо треба, зроблю все вручну, старомодним чином, щоб ваші гроші вирушили до вас. Моррісу цього хотілося б.
— Банківський менеджер каже, що потрібні десять тисяч фунтів просто зараз, щоб мої чеки почали приймати.
— Десять тисяч ваші. Поки ми розмовляємо, я саме виписую вам чек, — Ґрем Коутс намалював у блокноті кулю. Зверху домалював лінію. Вийшло схоже на яблуко.
— Дуже дякую, — почулося з того боку дроту, і Ґрем Коутс аж виструнчився. — Сподіваюсь, я не набридаю.
— Ви не можете набриднути. В жодному разі.
Ґрем Коутс повісив слухавку. Йому завжди у всій цій ситуації здавалося найкумеднішим, що сценічним амплуа Морріса Лівінґстона була роль скупуватого йоркширця, який пишався тим, що знає, куди поділося кожне пенні.
Гарна видалася гра, подумалось Ґрему Коутсу. Він домалював яблуку двійко очей і пару вух. Тепер воно більш-менш скидалося на кота. Скоро настане пора змінити доїння вередливих зірок на життя, сповнене сонячного світла, басейнів, чудової їжі, добрих вин і, за можливості, велетенських кількостей орального сексу. Ґрем Коутс був упевнений, що найголовніше в житті можна було купити за гроші.
Він домалював коту рота і наповнив його гострющими зубами, тож тварина почала трохи нагадувати пуму. Малюючи, Ґрем Коутс тенором почав наспівувати:
Морріс Лівінґстон оплатив пентгауз Ґрема Коутса на Копакабані й установку басейну на острові Сан-Ендрюс, і не думайте, що Ґрем Коутс був невдячним.
Павук почувався химерно.
Щось відбувалося: дивне відчуття поширювалось його життям, ніби туман, і псувало йому настрій. Він не міг збагнути, що воно таке, і це йому не подобалося.
Та якщо і було щось, чого він із певністю не відчував, то це провини. Він просто взагалі не знав, як воно — почуватись винним. Він умів почуватись бездоганно. Вмів почуватись крутим. Але не винним. Він не почувався би винним, навіть якби його спіймали на гарячому за пограбуванням банку.
І все одно довкола нього витали слабкі міазми дискомфорту.
Дотепер Павук вірив, що боги відрізняються від людей: вони не мали сумління і не потребували його. Ставлення бога до світу, навіть до того світу, в якому він безпосередньо перебував, можна було порівняти з емоційною прив'язаністю геймера, який прекрасно розуміє логіку гри і озброєний повним набором чіт-кодів.
Павук розважався. Ось і все, чим він займався. Це було важливо. Він не розпізнав би почуття провини, навіть якби йому подарували довідник із малюнками, де всі складові провини були б акуратно позначені. Він навіть не був безвідповідальним — просто в той день, коли роздавали відповідальність, він десь загуляв. Але щось у ньому змінилось, він не був певен, всередині чи ззовні, і це не давало йому спокою. Він налив собі ще випивки. Махнув рукою і зробив музику гучніше. Змінив її з Майлза Дейвіса на Джеймса Брауна. Не допомогло.
Він лежав у гамаку в промінні тропічного сонця, слухав музику, думав про те, як же круто бути собою, Павуком... і вперше в житті цього чомусь було недостатньо.
Він вибрався з гамака і поплентався за двері:
— Товстуне Чарлі?
Ніхто не відповів. Квартира здавалась порожньою. За вікнами були тільки сірий день і дощ. Павуку дощ сподобався. Він видавався доречним.
Дзвінко й мелодійно задзеленькав телефон. Павук узяв слухавку.
— Це ти? — спитала Розі.
— Привіт, Розі.
— Учора вночі... — Вона хвильку помовчала, тоді спитала: — Тобі було так само добре, як і мені?
— Не знаю. Мені було дуже добре. Гадаю, це можна зарахувати як «так».
— Мммм... — промуркотіла вона. А тоді вони помовчали.
— Чарлі? — зрештою озвалась Розі.
— Угу?
— Мені навіть подобається отак мовчати, просто знаючи, що ти там, на іншому кінці дроту.
— І мені.
Вони насолоджувались мовчанням одне одного ще трохи, смакували його, розтягували.
— Не хочеш сьогодні заїхати до мене? — спитала Розі. — Мої сусідки поїхали в Кернґормс.
— Здається, ця фраза претендує на найпрекраснішу в англійській мові. Ось послухай: мої сусідки поїхали в Кернґормс. Чиста поезія.
— Дурко, — хихотнула Розі. — То що, візьмеш зубну щітку?
— Так, ага, добре.
Вони ще кілька хвилин обмінювались різними «ти клади слухавку», «ні, клади ти», якими легко могли б дати фору парочці п'ятнадцятирічок із затуманеними гормонами мізками, а тоді нарешті поклали слухавки.
Павук усміхався, ніби святий. Враховуючи, що в цьому світі була Розі, це був найкращий з можливих світів. Туман розсіявся, світло було незатьмарним.
Павуку навіть не спало на думку поцікавитися, куди подівся Товстун Чарлі. Чого б його мали обходити такі дурниці? Сусідки Розі поїхали в Кернґормс, тому сьогодні він візьме з собою зубну щітку.
Тіло Товстуна Чарлі перебувало в літаку до Флориди. Затиснене посередині ряду з п'яти людей, воно міцно спало. Не найгірше рішення: туалети в хвості перестали працювати на самому початку польоту, і хоча бортпровідники й повісили на дверях таблички «не працює», це не завадило смороду повільно розповзтися задньою частиною літака, мовби то важкий хімічний розчин. Немовлята плакали, дорослі бурчали, а діти скиглили. Група пасажирів, яка летіла у «Світ Болта Діснея» і вважала, що відпустка почалася в ту саму мить, як вони піднялись трапом до літака і вмостились на своїх місцях, почала співати. Вони проспівали все: «Біббіді-боббіді-бу», «Що чудово в тиграх», «У глибині морській» і «Гей-гу, гей-га, робота — не нудьга», а ще, вирішивши, видно, що це теж діснеївська пісня, «Чарівника зустріти».
Щойно літак здійнявся в повітря, персонал виявив, що через помилку кейтерингової компанії обідів для пасажирів економ-класу не запакували. На борту були лише сніданки, а це означало, що пасажирам дістануться тільки мюслі і банани, які їм доведеться їсти пластиковими ножами й виделочками, бо потреби в ложках, на жаль, ніхто не передбачив. Зрештою, це було не так уже і погано, якщо врахувати, що молока для мюслів теж не було.
То був пекельний переліт, і Товстун Чарлі його просипав.
Уві сні Товстун Чарлі, одягнений у сюртук, перебував у великій залі. Поруч із ним була Розі, в білій весільній сукні, і трохи роздратована мама Розі, також у білій весільній сукні, щоправда, вкритій пилюкою і павутинням. Далеко-далеко, в іншому кінці зали, стріляли з пістолетів і розмахували білими прапорами якісь люди.
— Це люди за столиком «З», — сказала мама Розі. — Не звертай на них уваги.
Товстун Чарлі обернувся до Розі. Вона м'яко, доброзичливо усміхнулась до нього й облизала губи:
— Торт.
За цим сигналом починав грати оркестр. То був джазовий гурт із Нового Орлеана, і виконував він похоронний марш.