— Хоч на когось можна покластись, — буркнула пані Данвідді.
Пані Нолес запалила свічки, зауваживши, що пінгвінчиків запалювати дуже зручно, і що вони милі й кумедні.
Пані Бастамонте вилила решту хересу в чотири склянки — по одній для кожної жінки.
— А мені не дістанеться?— спитав Чарлі, хоча насправді йому й не хотілося. Херес йому не смакував.
— Ні, — відрубала пані Данвідді.— Не дістанеться. Тобі тре триматись на ногах рівно.— Тоді дістала з торбинки коробочку для таблеток золотистого кольору.
Пані Гіґґлер вимкнула лампу.
Всі п'ятеро сиділи за столом у світлі свічок.
— І що тепер?— спитав Товстун Чарлі.— Візьмемось за руки і проведемо спіритичний сеанс?
— Не проведемо,— шепнула пані Данвідді. — І стули писка, не хочу від тебе чути ні звуку.
— Вибачте, — сказав Товстун Чарлі, і негайно про це пошкодував.
— Слухай, — напучувала його пані Данвідді,— ти потрапиш до місця, де тобі можуть допомогти. Одначе нічо' свого не віддавай і нічо' не обіцяй. Второпав? Якщо щось комусь дав, то щоб тобі теж дали щось рівноцінне. Ясно?
Товстун Чарлі ледь не відповів «так», але вчасно схаменувся і просто кивнув.
— Добро, — і старечим голосом, який скрипів і тремтів, пані Данвідді затягнула якесь бурмотіння, в якому годі було знайти мелодії.
До бурмотіння долучилась пані Нолес. Її голос був вищим і сильнішим, тому бурмотіння вийшло мелодійнішим.
Пані Бастамонте не бурмотіла, натомість почала шипіти. Шипіння нагадувало зміїне: воно долучилось до бурмотіння, впліталось і звивалось попід ним і крізь нього.
До цього хору доєдналась пані Гіґґлер. Вона не бурмотіла і не шипіла. Вона гуділа, ніби муха при вікні, продукуючи язиком та зубами такий дивний і неправдоподібний звук, ніби в роті у неї сидів рій розлючених бджіл, які намагались вилетіти з-поміж губ.
Товстун Чарлі поміркував, чи не слід йому долучитись, але в нього не було зеленого поняття, що йому слід робити, тому він зосередився на тому, щоб просто сидіти й намагатися не дуже стетеріти від усіх тих звуків навколо.
Пані Гіґґлер вкинула дрібку червоного ґрунту до миски з хересом із сумішшю прянощів. Пані Бастамонте докинула жовтого ґрунту. Пані Нолес вкинула трохи коричневого, а тоді пані Данвідді нахилилась, повільно і старанно, та додала в мішанку грудку чорної грязюки.
Пані Данвідді ковтнула хересу. Тоді незграбно й через силу дістала покрученими артритом пальцями щось із коробочки для таблеток і кинула у вогонь свічки. Кілька секунд пахло лимоном, а тоді просто засмерділо паленим.
Не припиняючи бурмотіти, пані Нолес почала вистукувати по стільниці. Вогники свічок затремтіли, стінами затанцювали величезні тіні. Пані Гіґґлер також забарабанила, тільки в іншому ритмі — швидшому й бадьорішому, а з двох ритмів народився новий.
Всі звуки перемішались у голові Товстуна Чарлі в один химерний звук: там було і бурмотіння, і шипіння, і ударні. Голова закрутилась. Це все було дивним. І нереальним. У звуках, які видавали жінки, він чув дикий ліс і потріскування велетенських ватр. Здавалось, що пальці повитягувались і стали якимись гумовими, а стопи ніби перебували десь дуже, дуже далеко.
Здавалося, ніби він витає над ними, витає над усім, а під ним унизу за столом сидить п'ятеро людей. Одна з жінок за столом ворухнулась і кинула щось у миску в центрі столу. Спалахнуло так яскраво, що Чарлі на хвильку засліпило. Він заплющив очі, але це, як виявилось, зовсім не допомогло. Навіть із заплющеними очима сяйва було надто багато, щоб із ним можна було дати собі раду.
Товстун Чарлі потер очі. А тоді роззирнувся.
За його спиною випиналась до неба прямовисна скеля, частина гір. Перед ним зяяло прямовисне провалля: урвище, скільки сягало око. Він підійшов до краю провалля й обережно в нього зазирнув. Побачив якісь білі згустки і подумав, буцімто то вівці, але потім збагнув: то хмари — великі, білі й пухнасті хмари, що купчились десь дуже далеко внизу. А далі, під хмарами, простягалося ніщо: Чарлі бачив блакитне небо, і здавалося, що коли він уважно видивлятиметься, то побачить чорноту космосу, за яким не ховалось нічого, крім холодного поблискування зірок.
Він відійшов від урвища.
Тоді обернувся і рушив назад до гір, які дряпались вище й вище, так що він не міг бачити вершин, так високо, що він несподівано впевнився: вони на нього падають, і впавши, перекинуться й поховають його назавжди. Він змусив себе дивитись під ноги, не відводити очей від скелястої поверхні, і за хвильку помітив у скелі, біля самої землі, отвори, схожі на входи до ґротів.
Місцина між скелею й урвиськом, де він стояв, була, як прикинув собі Чарлі, менш ніж півкілометра завширшки: всипана валунами піщана дорога, поцяткована латками зелені. Де-не-де траплялися блідо-брунатні дерева. Дорога тягнулась уздовж гірського схилу, аж доки не губилась у далекій мряці.
Хтось за мною стежить, подумав Товстун Чарлі. Він озирнувся й гукнув:
— Агов? Є хтось?
Чоловік, що виступив із найближчого гроту, мав набагато темнішу шкіру, ніж у Товстуна Чарлі, навіть темнішу, ніж Павукова, однак довге волосся його було рудувато-жовтим і спадало на обличчя, ніби грива. Довкола пояса в чоловіка була обмотана лев'яча шкура, хвіст якої звисав позаду. Чоловік зігнав хвостом муху з плеча.
Незнайомець кліпнув золотими очима.
— Хто ти? — проревів він. — І чиєю владою крокуєш ти цими землями?
— Я Товстун Чарлі Нансі. І Павук Анансі був моїм батьком.
Масивна голова кивнула.
— І чому прийшов ти сюди, дитино компе Анансі?
Наскільки Чарлі міг бачити, вони були на скелях самі; але він відчував, як численні люди дослуховуються, численні голоси мовчать, численні вуха посіпуються. Тому Товстун Чарлі заговорив гучніше, щоб усі слухачі могли почути його:
— Мій брат. Він псує мені життя. Я не маю влади змусити його забратись.
— То ти просиш нашої помочі?— перепитав лев.
— Так.
— А твій брат — він, як і ти, крові Анансі?
— Він зовсім не схожий на мене. Він один із вас.
Тягуча мить золота: чоловіколев легко й ліниво зіскочив униз, через сіре каміння, подолавши майже п'ятдесят метрів від гроту до Чарлі за кілька секунд. Тепер він стояв поряд і нетерпляче посмикував хвостом.
Чоловік схрестив руки на грудях, подивився на Чарлі зверху вниз і спитав:
— Чому ти не даси йому ради сам?
У Товстуна Чарлі пересохло в роті. Здавалося, горло забите пилюкою. Істота перед ним, вища за будь-якого чоловіка, пахла не по-людськи. Кінчики його ікл випиналися на нижню губу.
— Не можу, — пропищав Товстун Чарлі.
З виходу наступного ґроту показався велетенський чоловік. Його шкіра була брунатно-сіра, зморшкувата і складчаста, а ноги — круглі-круглісінькі. Чоловік заговорив:
— Якщо ви з братом щось не поділили, то мусите просити батька вас розсудити. Підкоріться голові родини. Це закон.— Він шумно відкинув голову назад, а потім видав носом і горлянкою могутній трубний звук, і так Чарлі зрозумів, що то Слон.
Чарлі ковтнув слину.
— Мій батько мертвий, — сказав він, і голос його знову звучав чисто, чистіше і гучніше, ніж йому чекалось. Луна відкотилась від стін урвищ і ринула на нього назад із сотень печер, із сотень виступів скель. Мертвий, мертвий, мертвий, мертвий, мертвий, повторювала луна.— Тому я прийшов сюди.
— Я не мав прихильності до Павука Анансі, — гаркнув Лев. — Колись дуже давно він прив'язав мене до колоди, і віслюк волочив мене пилюкою до самого трону Маву, який усе сотворив.— Лев заричав на той спогад, і Чарлі негайно захотілось опинитися деінде.— Іди собі. Може хтось і допоможе тобі, але це точно буду не я.
— І не я, — відказав Слон.— Твій батько обшахрував мене і з'їв мій жир. Сказав, що пошиє мені черевики, а тим часом зварив мене і поїв від пуза. А коли набивав тельбухи, то аж за боки хапався від сміху. Я цього не забуду.
Тож Чарлі довелось прошкувати далі.