Біля наступного виходу з печери стояв чоловік у чепурному зеленому костюмі і гостроверхому капелюсі зі стрічкою зі зміїної шкури. З того самого матеріалу були і його черевики, і пасок. Коли Чарлі минав чоловіка, він зашипів.
— Іди собі, дитя Анансі, — сказав Змій сухим тріскотливим голосом. — Від твоєї клятої сімейки один лиш клопіт. Я не дамся втягнути мене у ваш балаган.
Жінка біля виходу з наступного ґроту була дуже вродлива, її очі нагадували чорні нафтяні краплини, а вуса на тлі шкіри здавались білосніжними. У неї було два ряди грудей.
— Я знала твого батька. Давно. Ой-єй,— на той спогад вона захитала головою, і Товстуна Чарлі охопило таке відчуття, ніби він випадково прочитав дуже інтимного листа. Жінка послала Чарлі повітряний поцілунок, але коли він спробував підійти, похитала головою.
Він ішов далі. Із землі стирчало мертве дерево, ніби зібране зі старих сірих кісток. Тіні довшали, і сонце повільно пірнало в нескінченне небо, повз урвище й до кінця світу; око сонця нагадувало жахливу золотаво-помаранчеву кулю, а маленькі білі хмаринки під ним блищали золотом і пурпуром.
Ассирійці прийшли, як вовки на отару, вертівся в голові Чарлі рядок із якогось давно забутого уроку літератури. Ватага — що злото й пурпурная хмара. Він спробував згадати, що таке ота ватага, і не зміг. Напевне, якась колісниця.
Щось заворушилось у Чарлі біля ліктя, і він збагнув: те, що він сплутав із брунатною скелею біля мертвого дерева, насправді було чоловіком. Його шкіра була кольору піску, а спину вкривали плями, як у леопарда. Волосся в нього — довжелезне і чорнюще, а коли він усміхнувся, то показались дуже великі і дуже котячі зуби. Усмішка швидко згасла, і в ній однаково не було нічого дружнього, радісного чи теплого. Чоловік заговорив:
— Я Тигр. Твій батько зранив мене у сотні способів і образив — у тисячі. Тигр нічого не забуває.
— Вибач.
— Я трохи пройду з тобою. Недовго. То, кажеш, Анансі мертвий?
— Так.
— Так... Так-так. Він стільки разів робив із мене дурня. Колись усе належало мені: історії, зірки, увесь світ. А він усе в мене вкрав. Може, тепер, коли він мертвий, люди нарешті припинять розповідати ці його кляті історійки. Припинять насміхатися наді мною.
— Гадаю, припинять,— запевнив Тигра Товстун Чарлі.— Я з тебе ніколи не насміхався.
На чоловіковому обличчі сяйнули очі кольору відполірованих смарагдів.
— Кров є кров. Кров Анансі є Анансі.
— Я не мій батько,— сказав Чарлі, але Тигр тільки вишкірив зуби. Вони були дуже гострими.
— Не можна просто собі вештатись і смішити людей,— пояснив він.— Світ великий і дуже серйозний. Нема з чого сміятися. Ніколи. Дітей треба вчити боятись, вчити тремтіти. Вчити їх жорстокості. Вчити бути небезпекою в темряві. Вчити ховатись у тінях, а тоді вискакувати з тіней, виплигувати, виникати, щоб убити. Знаєш, у чому полягає справжній сенс життя?
— Гм... У тому, щоб любити одне одного?
— Сенс життя — це гаряча кров здобичі на язику, і ниточки м'яса між зубами, і труп ворога, який ти залишаєш на сонці для тих, хто живиться стервом. Ось у цьому і полягає сенс життя. Я Тигр, і я сильніший, ніж Анансі був хоч колись, я більший, небезпечніший, могутніший, жорстокіший, мудріший...
Товстуну Чарлі не хотілось бути там, де він був, і не хотілось розмовляти з Тигром. Той не скидався на божевільного, але був украй серйозний у власних переконаннях, а всі його переконання як одне видавалися неприємними. Також він когось нагадував Чарлі, і хоч Чарлі й не міг сказати, кого саме, але був упевнений, що когось, хто йому дуже не подобався.
— Допоможеш мені спекатись мого брата?
Тигр закашлявся так, ніби у нього в горлі застрягла пір'їна, якщо не цілий дрізд.
— Принести тобі води?— спитав Товстун Чарлі.
— Востаннє, коли Анансі запропонував мені води,— підозріливо зауважив Тигр,— це закінчилось тим, що я спробував з'їсти місяць на поверхні ставка і втонув.
— Я просто хотів допомогти.
— Він сказав те саме,— Тигр наблизився до Товстуна Чарлі і глянув йому в очі. Зблизька він анітрохи не нагадував людину — його ніс був надто плоским, очі розташовувались інакше, і від нього смерділо, як від клітки в зоопарку. Його голос нагадував гарчання.— Якщо ти хочеш допомогти мені, дитя Анансі... То ти, і всі твоєї крові, триматиметеся від мене подалі. Второпав? Якщо хочеш, щоб твоє м'ясце залишилось на кістках, — і він облизав губи язиком кольору м'ясива свіжозабитої дичини, довшим, ніж найдовший людський язик.
Товстун Чарлі позадкував, упевнений, що якби він обернувся і побіг, то дуже швидко відчув би Тигрові зуби на власній шиї. Тепер в істоті не було геть нічого людського: вона сягнула розмірів справжнього тигра. Істота була водночас всіма великими котячими, які скуштували людського м'яса і могли зламати людську шию так само легко, як коти шматують мишей. Тому Чарлі просто дивився на Тигра й задкував, і невдовзі істота пішла собі до свого мертвого дерева, розляглась на скелі і розчинилась у рваних тінях. Тепер підказати, де лежить Тигр, могло тільки посіпування його хвоста.
— Не переймайся через нього, — сказала жінка біля входу до печери.— Ходи сюди.
Товстун Чарлі ніяк не міг збагнути, була вона привабливою чи нестерпно потворною. Він підійшов.
— Він тако' прикидаєцця великим і сильним, а боїцця власної тіні. А ще більше боїцця тіні твого татка. Його щелепи слабесенькі.
У її обличчі було щось собаче. Хоча... Ні, не собаче.
— Я, наприклад, — продовжила жінка, коли він підійшов ближче,— я люблю похрустіцця кісточками. Там ховаєцця все добреньке. Там ховаєцця найсолодше м'яско, і про це не здогадуєцця ніхто, крім мене.
— Я шукаю когось, хто допоможе мені позбутися брата.
Жінка закинула голову і засміялась. Сміх нагадував гавкіт, гучний, довгий і божевільний. Тепер Товстун Чарлі впізнав її.
— Тобі не вдасцця знайти когось, хто погодицця допомогти. Кожен, хто намагався змагацця з твоїм татом, дістав на горіхи. Тигр ненавидить тебе і таких, як ти, більше, ніж будь-хто колись ненавидів будь-що, але навіть він не наважицця нічого зробити, поки твій тато десь там. Слухай. Іди далі цією стежкою. В мене між очима пророчий камінь, і я знаю все: в жодній печері не знайдецця таких, що схочуть тобі допомогти, тому іди, поки не знайдеш порожню печеру. Поговори з тим, хто там буде, біля неї. Зрозумів?
— Гадаю, так.
Вона засміялась. То був недобрий сміх.
— Не хочеш зупиницця біля мене ненадовго? У мене багато можна навчицця. Знаєш, як говорицця про гієн: нема нічо худіше, зліше і хтивіше за нас.
Товстун Чарлі похитав головою і пішов далі повз печери, які рядочком зяяли зі скелі наприкінці світу. Він минав темряву кожної з цих печер і зазирав досередини. Там були люди всіх розмірів і форм, манюнькі і величезні, чоловіки і жінки. І поки він минав, поки вони підходили до виходів із печер чи ховались у їхніх глибинах, Чарлі бачив боки і луску, роги і кігті.
Іноді він полохав їх, коли підходив, і вони ховались у глибини печер. Інші підходили ближче, дивились на нього зі злістю чи цікавістю.
Щось пролетіло в повітрі зі скель над печерою і приземлилось поруч із Товстуном Чарлі.
— Привіт,— мовило воно засапано.
— Привіт, — сказав Чарлі.
Прибулець був волохатим живчиком. Ноги і руки в істоти стирчали якось неправильно. Товстун Чарлі спробував здогадатись, що воно таке. Інші звіролюди були тваринами, але також вони були і людьми, і в цьому не було нічого дивного чи суперечливого — тваринність і людськість поєднувались, ніби смужки в зебри, утворюючи щось інакше. Новоприбулий же одночасно скидався на людину і майже-людину, і це було так химерно, що в Чарлі аж зуби звело. А потім до нього дійшло.
— Мавпа. Ти Мавпа.
— Маєш персик? Маєш манго? Маєш фігу? — затарабанив Мавпа.
— На жаль, ні.
— Дай мені щось їстивне,— продовжив Мавпа.— І я стану твоїм другом.
Пані Данвідді його про це попереджала. Нічого свого не давай. І нічого не обіцяй.