— На жаль, я нічого не можу тобі дати.
— Ти хто? Що ти взагалі таке? Ти ніби половинка чогось. Ти звідси чи звідти?
— Моїм батьком був Анансі. А я шукаю когось, хто міг би допомогти мені впоратись із братом і змусити його забратись.
— Анансі розлютиться, — зацокотів Мавпа.— Дуже-дуже погана ідея. Розлютиш Анансі, то більше ніколи не потрапиш до жодної історії.
— Анансі мертвий.
— Мертвий там, — зауважив Мавпа.— Може й так. Але чи мертвий він тут? Це зовсім інша в'язка бананів.
— Ти хочеш сказати, що він може бути тут?— Товстун Чарлі почав вдивлятись у скелю уважніше. Думка про те, що біля однієї з печер він може побачити тата з борсаліно на потилиці, який похитується в старому кріслі-гойдалці, сьорбає з бляшанки ель і прикриває позіхання рукою в канарковій рукавичці, його дуже занепокоїла.
— Хто? Де?
— Думаєш, він тут?
— Хто?
— Мій тато.
— Твій тато?
— Анансі.
Мавпа нажахано стрибнув на вершечок скелі, тоді припав до неї, швидко водячи поглядом із боку в бік, ніби виглядаючи несподіваних торнадо.
— Анансі? Він тут?
— Я саме про це в тебе й питав,— мовив Чарлі.
Мавпа раптово перекрутився, тож тепер він висів на ногах і дивився Товстуну Чарлі прямісінько в очі.
— Іноді я виходжу в той світ. Мені кажуть: мавпо, мудрий мавпо, виходь. Виходь, поїж ті персики, які у нас для тебе є. І горіхи. І хробаків. І фіги.
— Мій батько тут?— терпляче перепитав Товстун Чарлі.
— У нього нема печери. Я б знав, якби в нього була печера. Здається. А може, в нього була печера, але я про це забув. Якби ти дав мені персик, моя пам'ять запрацювала б краще.
— У мене нічого немає.
— Немає персиків?
— Боюся, взагалі нічого.
Мавпа підтягнувся до краю своєї скелі і втік.
Товстун Чарлі рушив далі кам'янистим шляхом. Сонце сідало, доки не спустилося на рівень стежки. Воно горіло насичено-помаранчевим. Старе світло падало прямісінько в ґроти, і видно було, що в кожному хтось живе. Ось, наприклад, короткозоро визирав сірошкірий Носоріг. А там, у неглибокій воді, був Крокодил зі шкірою кольору гнилої колоди та чорними, мов скло, очима.
Позаду почувся тріск каменю, що стукнув об камінь, і Чарлі рвучко обернувся. Мавпа дивився на нього, прочісуючи стежку кісточками пальців.
— У мене справді немає фруктів,— пояснив Чарлі.— Я б поділився. Чесно.
— Мені просто стало за тебе прикро. Тобі треба вертатись. Це погана-погана-погана-погана ідея. Так?
— Ні.
— Ну... Добре-добре-добре-добре-добре-добре,— Мавпа на мить завмер, а тоді одним ривком прошмигнув повз Чарлі і зупинився біля входу до печери неподалік.
— Не ходи туди, — сказав він, вказуючи на вхід.— Погане місце.
— Чому? Хто там живе?
— Ніхто! — з переможним виглядом заявив Мавпа. — Це ж не може бути той, кого ти шукаєш?
— Може. Саме це я й шукав.
Мавпа верещав і підскакував, але Товстун Чарлі минув його і вперто торував собі дорогу камінням, доки не дійшов до порожньої печери. Багряне сонце тим часом впало за урвища на краю світу.
На стежці, що пролягла краєм гір на початку світу (бо горами при кінці світу вони були, тільки якщо прийти з іншого боку), реальність здавалася химерною й викривленою. Ці гори та печери в них витворені зі старих історій (це, звісно, відбулося задовго до народу людей; з чого ви взагалі взяли, що люди були першими істотами, які розповідали історії?), і коли Товстун Чарлі ступив зі стежки до печери, йому здавалося, ніби він з головою занурюється до чиєїсь іншої реальності. Печера була глибокою; підлогу поплямував пташиний послід. Ще вона була вкрита пір'ям, а де-не-де траплявся сплюснутий та сухий пташиний труп, схожий на висхлу мітличісу для пилу.
У глибині печери — нічого, крім темряви.
— Агов?— гукнув Товстун Чарлі, і його голос відбився луною від нутрощів печери: агов, агов, агов, агов. Він рушив далі. Тепер пітьма печери здавалася практично відчутною на дотик, так ніби перед очима його пролягло щось тонке й темне. Чарлі йшов повільно, крок за кроком, виставивши перед собою руки.
Щось ворухнулося.
— Агов?
Його очі звикали до слабкого світла, і він уже міг дещо розпізнати. Нічого. Саме лише пір'я і дрантя. Ще крок, і вітер зворухнув пір'я та змахнув дрантя на підлозі печери.
Щось пурхнуло біля нього, пурхнуло крізь нього, забило в повітрі голубиними крилами.
Вихор. Пил ужалив йому очі й лице, і Чарлі закліпав під холодним вітром, і ступив крок назад, коли це перед ним повстав ураган пилу, дрантя й пір'я. Тоді вітер затих, а там, де щойно роздмухувало пір'я, була людська постать, яка простягнула руку й поманила Товстуна Чарлі.
Він би відступив, але постать ухопила його за рукав. Дотик був легким та холодним, і істота потягла його до себе...
Чарлі ступив ще крок углиб печери...
...і от він стояв десь зовні, на мідяній рівнині без дерев, під небом кольору кислого молока.
У різних створінь різні очі. Людські очі (на відміну, скажімо, від очей у котів чи восьминогів) здатні бачити одночасно тільки одну версію реальності. Товстун Чарлі бачив щось одне очима, і щось інше — розумом, а у прірві між тим і тим вичікувало безумство. Він відчував, як збурюється всередині шалена паніка, тож глибоко вдихнув і затримав подих, доки серце бухало в грудній клітині. Чарлі змусив себе вірити очам, а не розуму.
Тому хоч він і збагнув, що бачить птаху — з божевільними очима та подраним пір'ям, більшу за будь-якого орла, вищу за страуса, з грізним дзьобом — зброєю хижака, готовою шматувати — з пір'ям грифельного кольору із нафтовим полиском, що створював темну веселку пурпурового й зеленого,— він насправді збагнув це лише на мить, якимись задвірками свідомості. Очі ж його бачили жінку з волоссям барви воронячого крила, що стояла на місці уявлення про птаха. Вона не була ні юною, ні старою, і вона дивилася на нього обличчям, що його могли б викарбувати з обсидіану в давні часи, коли світ був молодим.
Вона не ворушилася, спостерігаючи за Чарлі. В небі кольору кислого молока бушували хмари.
— Я Чарлі, — сказав він. — Чарлі Нансі. Дехто, ну тобто, майже всі кличуть мене Товстуном Чарлі. І ви теж можете. Якщо забажаєте.
Відповіді не було.
— Моїм батьком був Анансі.
Досі нічого. Ані трепету, ані подиху.
— Я хочу, щоб ви допомогли мені змусити брата забратися геть.
Жінка нахилила голову. Цього було достатньо, аби показати, що вона слухає, показати, що вона жива.
— Я не впораюся сам. У нього магічні сили і все таке. Я заговорив із павуком, і ось він вже з'явився. Тепер я не можу його прогнати.
— І що ж я мушу з цим зробити? — заговорила вона, і голос її був грубим та низьким, як у крука.
— Допомогти мені.
Вона начебто замислилася.
Пізніше Товстун Чарлі старався, але так і не зміг згадати, яким був її одяг. Інколи він думав, що то мусила би бути пір'яна накидка; іншим разом вважав, що якесь дрантя, чи, може, пошарпаний плащ, схожий на той, що був на ній, коли він бачив її у парку — пізніше, коли все почало котитися коту під хвіст. Утім, оголеною вона не була, в тому він майже не сумнівався. Він би запам'ятав, якби вона була голою, чи не так?
— Допомогти тобі, — озвалася вона.
— Допомогти його позбутися.
— Ти хочеш, щоб я допомогла тобі позбутися крові Анансі, — кивнула вона.
— Я просто хочу, щоб він забрався і лишив мене у спокої. Я не хочу, щоб ви його кривдили абощо.
— Тоді пообіцяй мені свою кров Анансі.
Товстун Чарлі стояв на широкій мідяній рівнині, що, як він знав, дивним чином розташовувалася всередині печери у горах наприкінці світу; і водночас, у певному розумінні, він знаходився у пропахлій фіалками вітальні пані Данвідді, і намагався обміркувати те, чого прохала в нього жінка.
— Ти хочеш, щоб він забрався. Говори. Мій час дорого вартує, — вона склала руки на грудях і стояла, виструнчившись та втупившись у нього божевільними очима.— Я не боюсь Анансі.