У тих історіях Анансі — павук, і ще в тих історіях Анансі — людина. Втримати дві речі в голові не так уже й складно. Впорається навіть маля.
Історії Анансі переповідають бабці й тітоньки на Західному узбережжі Африки і на Карибських островах, і по всьому світу. З історій пишуть дитячі книжки: про старого доброго Анансі, який весело шахрує собі з цілим світом. Біда тільки в тому, що бабці, тітоньки й ті, хто пише дитячі книжечки, мають звичку недоговорювати. Є історії, які тепер вже не пасують для дитячих вух.
Ось історія, яку ви не знайдете у збірках для малят. Я називаю її
Анансі не любив Птаху, бо коли Птаха голодна, вона їсть усяке, і павуки належать до всячини, яку вона жере. А ще Птаха ніколи не буває сита.
Раніше вони товаришували, але тепер ні.
Одного дня Анансі чимчикував собі і побачив ямку в землі. У нього негайно виникла ідея. І ось уже наш Анансі складає дрівця на дні ямки, розпалює вогонь, а тоді ставить на вогник казанця, кидає туди трав і корінців. А потім як почне бігати довкола казанця, як почне пританцьовувати, вигукувати і верещати, і кричить він про те, як добресенько чується, і що ліпше йому ніколи ще не було, ой-йой, всі болі і недуги зникли, і... «Боже,— кричить Анансі,— я за всеньке своє життя ще так добре не чувся!»
Весь той гармидер чує Птаха. Тож вона шугає з неба долі, щоб перевірити, що то за переполох. І питає: а про що це ти, братику Анансі, таке співаєш? Чого ти носишся, ніби на цвіту прибитий, Анансі?
А Анансі їй і відспівує: «Боліла в мене шия, та більше не болить. І живіт болів у мене, але тепер ні. І суглоби крутило-вивертало, а тепер я гнучкий, ніби молода пальма, і гладесенький, ніби Змія, яка зранечку-рано скинула шкуру. І я щасливо-могутній, і тепер я буду досконалий, бо я знаю таємницю, якої не знає більше ніхто».
— І що ж то за така таємниця?— цікавиться Птаха.
— Моя таємниченька,— відказує їй Анансі.— І всі даватимуть мені свої найцінніші пожиточки, найулюбленіші пожиточки, тільки щоб я їм цю таємницю розказав. Хе-хе, еге-гей, як же я чудово почуваюся!
Птаха стриб-стриб та й підступає ближче, і схиляє голову набік. А тоді питає:
— А можна мені дізнатися твою таємницю?
Анансі з підозрою дивиться на Птаху, і рухається наперед перед казанцем у ямці, ніби йому шило в дупу встромили.
— Ой, не думаю,— каже Анансі Птасі. — Не знаю, чи нам на двох вистачить. Тому викинь це з голівоньки.
— Братику Анансі,— каже Птаха,— я знаю, що ми не завжди добре товаришували. Але послухай мене. Ти мені розкажеш свою таємницю, і я обіцяю, чесно-пречесно, що жодна птаха більше не з'їсть жодного павука. І ми товаришуватимемо до кінця часів.
Анансі чухає підборіддя і хитає головою.
— Все-таки то великий секрет,— каже він Птасі,— рецепт, як зробити всіх молодими, грайливими-хтивими і звільнити від всіх болів і печалей.
Птаха чепурить пір'я і каже:
— Братику Анансі, я думаю, ти й сам собі знаєш, що мені ти завжди видавався дуже показним чоловіком. Чому б нам не прилягти отам на узбіччі разом ненадовго, не притулитись, і, думаю, я зможу зробити так, щоб ти більше не вагався, чи ділити зі мною свою таємниченьку.
Тож вони лягають на узбіччі, і притуляються, і сміються, і борюкаються, і доходить до гріха, а коли Анансі отримує те, чого хотів, Птаха й питає:
— То що, Анансику, розкажеш мені свою таємницю?
— Ну, я не думав, що комусь то розкажу, — відповідає Анансі, — але тобі — нехай. Отам в ямці є справжня ванна з травами. Дивися, я додам ще листя, і ще корінців. І тако' всі, хто в ту ванну залізе, будуть вічно жити і забудуть про всі болі. Я покупався, і тепер я грайливий, ніби молодий козел. Але не думаю, що мені тра' когось в ту ванну пускати ще.
Птаха дивиться в булькітливу воду і щодуху стрибає в казанець.
— Анансику, але ж то просто окріп!
— Має бути гаряче, щоб трави спрацювали!— запевняє її Анансі. А тоді бере кришку і закриває нею казанець. Накривка важка, але Анансі, щоб додати ще тягаря, кладе зверху величенький камінь.
Бам! Бам! Бам!— чується з казанця.
— Якщо я тебе зараз випущу,— напучує Птаху Анансі,— вся та цілюща ванна буде надармо. Розслабся і відчуй, як стаєш здоровенька.
Але Птаха чи то не чула його, чи не повірила йому, бо вовтузилась і стукала з казанця ще якийсь час. А тоді припинила.
Того вечора в Анансі і його родини на столі парувала якнайсмачніша пташина зупка. І ще багато днів вони не відчували голоду.
Відтоді птахи їдять всіх павуків, яких тільки забачать, і птахи з павуками більше ніколи не товаришуватимуть.
Є й інша версія цієї історії, де вже самого Анансі заманюють до казанця. Всі історії від Анансі, але він не завше виходить переможцем.
Восьмий розділ, у якому горнятко із кавою стає у великій пригоді
кщо щось і мало б змушувати Павука забратися геть, Павук про це не знав. Радше навпаки, Павук чудово бавився собі, вдаючи Товстуна Чарлі. Йому так сподобалось бути Товстуном Чарлі, що він навіть дивувався, що не був ним раніше. То було набагато веселіше, ніж повна бочка мавпенят[1].
Найбільше в житті Чарлі Павуку подобалася Розі. Дотепер Павук сприймав жінок як щось більш чи менш взаємозамінне. Він не відрекомендовувався справжнім іменем, його адреси ставали недійсними вже через тиждень, а сім-картки він змінював як шкарпетки. Жінки були втішними і пречудовими декоративними аксесуарами, але на місце однієї завжди можна було знайти іншу; вони були мов тарілки з гуляшем на конвеєрній стрічці, і коли ти закінчував з однією, завжди можна було взяти наступну, а тоді додати сметанки.
Але Розі...
З Розі все було інакше.
Павук не міг сказати, що ж у ній було такого особливого. Він намагався це зрозуміти, але всі намагання зазнали поразки. Частково, напевне, справа була в тому, як він почувався поруч із нею: так ніби побачивши себе в її очах, він ставав набагато кращою людиною. Але то було тільки часткове пояснення.
Павуку подобалося, що Розі знала, де його можна знайти. Так йому було спокійніше. Його зворушували вигини її тіла, її бажання приносити у світ лише добро, її манера усміхатися. У Розі справді не було жоднісінького ґанджу, окрім вимушеної необхідності проводити якийсь час без неї — і, звісно, як він почав з'ясовувати, окрім матері Розі. Цього конкретного вечора, поки Чарлі був у аеропорту, десь за п'ять тисяч кілометрів звідси, в процесі пересадки до першого класу, Павук знаходився в домі матері Розі на Вімпол-стрит і пересвідчувався в тому на власній шкурі.
Павук звик, що може трохи підштовхнути реальність; лише трішечки, але цього завжди вистачало. Треба було просто показати реальності, хто тут головний, ось і все. Втім, Павуку ніколи не доводилось зустрічати людей, що так міцно вжились у свою реальність, як це зробила мама Розі.
— Хто це такий? — підозріливо спитала вона, забачивши Павука.
— Я — Товстун Чарлі Нансі, — повідомив він.
— Чому він це каже? — звернулась мама Розі до доньки. — Хто це такий?
— Я — Товстун Чарлі Нансі, ваш майбутній зять, і я вам дуже подобаюсь, — Павук додав певності в голосі.
Мама Розі завагалася й кліпнула, а тоді втупилась у нього.
— Може, ти й Товстун Чарлі, — мовила вона із сумнівом, — але ти мені не подобаєшся.
— Ну, було б непогано, якби я таки почав. Я винятково добре надаюся до того, щоб подобатись. Дуже мало кому так добре вдається подобатись, як мені. Тому, як сильно я можу подобатись, просто немає міри. Люди збираються докупи, щоб обговорити, як сильно я їм подобаюсь. У мене є кілька нагород, і навіть одна медаль від уряду маленької країни в Південній Америці, яку я отримав з нагоди того, що дуже подобаюсь людям, та і за свою загальну чудовість. Звісно, я її не ношу. Я тримаю свої медалі в шухляді зі шкарпетками.
1
Кілька років тому Павук мав нагоду сильно розчаруватися у повній бочці мавпенят. Він зрозумів, що в цьому немає нічого надто цікавого (якщо не зважати на дивні звуки, які ті мавпенята видавали). Зрештою, коли тварини припинили видавати будь-які звуки, Павук під покровом ночі позбувся їх.