Мати Розі пирхнула. Вона не дуже добре розуміла, що відбувається, але що б то не було, воно їй не подобалося. Дотепер їй здавалось, що вона розкусила Товстуна Чарлі. Вона зізналася собі, що, напевне, неправильно вчинила із самого початку: цілком імовірно, Розі не прикипіла б до Чарлі так сильно, якби пані Ноа після їхньої першої зустрічі так гучно не висловила свого невдоволення. Мати Розі сказала, що він невдаха, адже відчувала страх незгірш, ніж акули відчувають запах крові. Але переконати Розі покинути Чарлі їй не вдалося, тому тепер вона змінила стратегію. Тепер її тактика полягала в тому, щоб захопити якнайбільше контролю над плануванням весілля, зробити Чарлі якомога нещаснішим і з похмурим вдоволенням розмірковувати про статистику розлучень.
Нині ж відбувалося щось дивне, і їй це не подобалось. Товстун Чарлі більше не був великою вразливою істотою. Ця нова, гостра на язик персона збивала пані Ноа з пантелику.
Павуку ж, зі свого боку, належало добряче попрацювати.
Більшість людей дуже неуважні до інших. Але не мама Розі. Вона помічала все. Вона сьорбнула гарячої води з філіжанки з кістяної порцеляни. Пані Ноа розуміла, що цю сутичку вона програла, хоч і не могла пояснити, за що, власне, точилась битва. Тому наступного удару завдала із серйозніших позицій:
— Чарльзе, дорогий. Розкажи мені про свою кузину, Дейзі. Я хвилююся, що на весіллі буде надто мало членів твоєї родини. Тобі хотілося б, щоб на вечірці вона відігравала якусь важливішу роль?
— Про кого?
— Про Дейзі, — солодким тоном повторила Розина мама. — Та юна панна, яку я нещодавно зустріла в тебе вдома, коли вона вешталась там напівгола. Якщо, звісно, вона таки справді твоя кузина.
— Мамо! Якщо Чарлі каже, що вона його кузина...
— Хай говорить за себе, Розі, — і пані Ноа зробила ще ковток гарячої води.
— А, так, — озвався Павук. — Дейзі.
Він перемотав спогади до ночі вина, жінок і пісень: тоді він забрав найсимпатичнішу і найчарівнішу жінку до них додому, сказавши їй, що то була її власна ідея. Потім вона допомогла йому витягнути Товстуна Чарлі сходами. Того вечора Павук вже наситився увагою кількох інших жінок, а цю забрав додому десь із таких міркувань, як люди відкладають печивко на десерт за обідом. Але вдома Павук зрозумів, що вже не голодний. Ота жінка.
— Люба кузина Дейзі, — продовжив Павук без паузи, — впевнений, була б у захваті отримати запрошення на весілля, якби була в країні. На жаль, вона працює кур'єркою. Весь час мандрує. Одного дня вона тут, а іншого вже відвозить дуже таємні документи в Мурманськ.
— В тебе ж є її адреса? Чи номер?
— Можемо пошукати її з вами разом. Прочешемо земну кулю. Вона приїздить і їде геть.
— У такому разі, — мовила Розина мама тоном, із яким Александр Македонський віддавав би наказ розграбувати перське сільце, — гадаю, що наступного разу, коли вона буде в країні, тобі слід запросити її до нас. Мені вона здалася милою й гарненькою, і я певна, Розі було б цікаво з нею познайомитися.
— Безперечно, — погодився Павук. — Мені слід запросити її до вас.
Кожна людина, мертва, жива чи ненароджена, має свою пісню. Не таку пісню, яку хтось для вас написав. Ні-ні, це пісня з власною мелодією і словами. Далеко не всі наважуються її проспівати. Більшість із нас боїться, що не зможе гідно її виконати своїм голосом, або що слова пісні надто дурнуваті, чи надто відверті, чи надто чудернацькі. Замість цього люди зазвичай свої пісні проживають.
От, скажімо, Дейзі. Пісня, яка майже всеньке життя лунала десь у глибині її свідомості, мала підбадьорливий маршевий ритм; текст її розповідав про захист слабких, а приспів починався словами «Стережіться, злочинці!», тому був надто немудрим, щоб його озвучувати. Але Дейзі все одно іноді наспівувала його сама собі в душі, коли намилювалась.
І це, в принципі, все, що вам варто знати про Дейзі. Решта — дрібниці.
Тато Дейзі народився в Гонконзі. Її мати походила з замоленої родини ефіопських торговців килимами: у них був будинок в Аддис-Абебі, і ще один — біля Назрету. Батьки Дейзі познайомились у Кембриджі — тато вивчав комп'ютерні науки в часи, коли це ще не вважалось розумним кар'єрним рішенням, а мама вгризалась у молекулярну хімію і міжнародне право. Обоє молодих людей були однаково спраглими до знань, сором'язливими від природи та схильними легко ніяковіти. Обоє сумували за домом, але з дуже різних причин. Проте обоє грали в шахи, і тому якось у середу зустрілись у шаховому клубі. Їх, як новачків, всадовили грати одне з одним, і в першій же грі мама Дейзі легко обіграла Дейзиного тата.
Це вразило самолюбство батька Дейзі настільки, що він наважився сором'язливо попросити про матч-реванш наступної середи, і кожної подальшої середи по тому (окрім тих, які припадали на канікули і державні вихідні) впродовж наступних двох років.
З часом її розмовна англійська та їхні навички до спілкування покращувались, тож розширювалось і коло друзів. Вони тримались за руки в живому ланцюгу, протестуючи проти приїзду великих вантажівок, що перевозили боєголовки. Удвох, хоч і з куди більшою групою людей, поїхали до Барселони, аби протестувати проти нестримного натиску глобального капіталізму і висловити незгоду з корпоративними гегемоніями. Саме тоді їх оббризкали сльозогінним газом, а пан Дей розтягнув зап'ястя, коли його відштовхнув з дороги іспанський поліціянт.
А потім однієї середи, на початку їхнього третього навчального року в Кембриджі, батько Дейзі переміг Дейзину маму в шахи. Перемога його так ощасливила й окрилила, що підбадьорений і натхненний цим тріумфальним завоюванням, він негайно запропонував їй руку і серце. Дейзина мати, яка глибоко в душі дуже боялась, що як тільки він переможе в шахи, то втратить до неї всяку цікавість, звісно, погодилась.
Вони залишились в Англії та не кинули наукові кола. У них народилась донька-одиначка, яку вони назвали Дейзі, тому що в них був велосипед-тандем цієї марки (Дейзі аж за боки хапалась, коли дізналась, що на тому велосипеді її батьки, власне, їздили). Вони мандрували по всій Британії, від університету до університету. Пан Дей викладав комп'ютерні науки, а його дружина писала книжки про гегемонії міжнародних корпорацій (яких ніхто не хотів читати), і книжки про стратегію та історію шахів (які хотіли читати всі), тому у вдалі роки вона заробляла більше за нього (хоч це було нескладно). З часом їхня участь у політичних рухах пішла на спад, і коли вони сягнули середнього віку, то стали щасливою парою, яка цікавилась тільки одне одним, шахами, Дейзі і відновленням та налагодженням забутих операційних систем.
Жоден з них анітрохи не розумів Дейзі.
Вони звинувачували себе в тому, що не задушили її захвату від поліції в зародку, коли він тільки почав виявлятись — тобто приблизно тоді, коли вона почала розмовляти. Дейзі тицяла пальчиком у поліційні машини з тим захопленням, із яким маленькі дівчатка зазвичай тицяють у поні. З нагоди її сьомого дня народження довелося влаштовувати костюмовану вечірку, щоб дівча змогло покрасуватись у костюмі поліціянтки; в коробці на батьківському горищі припадали пилом фотографії з відображенням чистої радості семирічки, коли та побачила свого святкового торта — блакитний проблисковий маячок в оточенні семи свічок.
Дейзі була сумлінною, безжурною, кмітливою підліткою, і вона дуже потішила обох батьків тим, що вступила до Лондонського університету, аби вивчати юриспруденцію і комп'ютерні науки. Її тато мріяв, що вона викладатиме правознавство. Мама плекала надії, що донька стане королівською адвокаткою, а може, навіть суддею, і використовуватиме закон, щоб руйнувати владу корпоративних гегемоній. Але Дейзі взяла і зіпсувала все, склавши вступні тести до поліції. Поліція привітала її з розпростертими обіймами: по-перше, існували правила, які зобов'язували поліцію розвивати різноманіття, а по-друге, зростала кількість комп'ютерних злочинів і шахрайств. Вони потребували Дейзі. Щиро кажучи, вони потребували цілий загін таких Дейзі.